Глава 16. Місія: Незабутня

«Є моменти, коли любов потребує не серенади — а плану евакуації, коду доступу й надійного алібі.»

На фоні звучить тривожний ритм "Main Title Theme — Mission: Impossible". Ти-ри-ри-рин. Ти-ри-ри-рин...

Камера повільно підкрадається до вікна клініки, крізь скло видно жіночу постать у чорному.

Цей ритм не просто музика. Це — биття мого серця. Саундтрек моєї особистої шпигунської історії, в яку я вступила свідомо. У мене є мета. І жодного права на провал.

— "Пшшшш, пшшшшш.... Красуня, Красуня — я Пантера. Вже на позиції. Можна починати. Прийом." — шипить рація в моєму вусі. Голос холодний і чіткий, як лезо, та різкий, як розряд струму. 

— "Прийнято. Красуня вирушає." - тихо відповідаю підтягуючи капюшон.

Час влаштувати шоу. Я стискаю щелепу. Один вдих. Потім — хода. Гра почалась.

Виходжу з тіні під’їзду. Усе в мені — легенда. Одяг, рухи, погляд. На мені чорний худі, обтислі штани, темна бейсболка, волосся зібране. Я виглядаю, як студентка, яка прийшла по документи. І саме це — моя легенда.

Все це частина операції. Так, неофіційної. Так, нелегальної. Але абсолютно необхідної. Я тут — за відповідями.

Київська приватна клініка. Блок стаціонарного прийому. Над головою — камери. Під ногами — стерильна плитка. У повітрі — легкий запах антисептика, який ніколи не зникає. 

Саме тут — кілька місяців тому — перебувала Катерина Левандовська. Сестра Саші. Перед тим, як її перевели до Зальцбурга. Саме тут могла залишитися інформація, яку я шукаю. Контакти. Адреси. Сліди. Я мушу знайти це і не маю права на помилку.

Охорона на вході — молодий хлопець, років двадцяти. Він занурений у телефон, його свідомість поглинена екраном смартфона. Він навіть не дивиться в мій бік. На стенді за його спиною — ключі з маркуванням: поверх, номер кабінету. Мій об'єкт — кабінет 217, лікар-хірург, який вів справу Каті. Він у відпустці. Це дає мені вузьке вікно для дії.

Я захожу у фойє. Спокійно, з обличчям людини, яка точно знає, куди йде. Прохожу по коридору далі. Заходжу у туалет, чекаю 30 секунд. 

В цей час двері розчиняються — в зал входить шикарна блондинка в червоній сукні, високих підборах, з губами кольору «поцілунок удачі».

«Привіт...» — каже вона, нахиляючись до охоронця трохи нижче, ніж дозволяє закон гравітації. — «У вас тут такий серйозний контроль… А я ось заблукала. Не підкажете, де відділення гастро…галіо… гастрофобії? Чи як воно там...»

Охоронець зашарівся.

— «Та… тобто… гастроентерологія?»

"О, ви такий уважний… Просто як лікар мого серця! Побудьте ... моїм персональним охоронцем. Ви можете мене провести? Тут так багато дверей…" — кокоче блондинка.

"Так! Звісно! Тут недалеко.. я вас проведу! Особисто!»

Обличчя хлопця розквітло. Він підвівся.

Вони виходять з посту, і буквально через 5 секунд у рації  Марини — тріск.

— "Красуня, це Ласка. Все чисто. Пантера відволікла охоронця. Діємо. Прийом."

Глибокий вдих. Пульс — 93 удари. Контрольований. Я виходжу — і вже за 20 метрів від пункту охорони. Швидкий погляд — камера на повороті. Ще 14 секунд до повороту об'єктива. Двері службового блоку прочинені. Момент — і я ковзаю всередину, наче це звична справа.

Кроки м’які. Тінь лягає рівно. Усе, що я роблю — я бачила в фільмах. Але зараз — усе по-справжньому.

Я наближаюся до стенду з ключами. Кілька секунд — і мої пальці вже біжать по бірках. 214, 215, 216... Є. 217. Забираю. Одночасно з кишені — дублікат. Встановлюю. Підміна займає 4 секунди. Ще 3 — щоб візуально переконатись, що все виглядає як було. Йду на другий поверх.

Знову рація:

— «Красуня, це Ласка. Коридор перед кабінетом чистий. Можеш заходити. Прийом.»

Рухаюсь далі. Коридори порожні, але я не довіряю тиші. Вона — найнебезпечніший ворог. Звуки кроків, навіть моїх власних, віддаються в грудях, як глухий барабан. В голові працює карта поверху. Камери — через кожні 20 метрів. У мене є вікно — 40 секунд до наступного повороту об’єктива.

Кабінет 217. Вставляю ключ. Повільно. Без шуму. Двері відкриваються. Всередині — стіл, крісло, ноутбук, папки. Жодної сигналізації. Я заходжу, зачиняю за собою.

Стаю біля столу. Відкриваю ноутбук. Чорний екран. Натискаю клавішу. Система завантажується і просить пароль.

— "Пароль…" — шепочу. Мозок прокручує стандартні варіанти. Спроба одна: 123456. Відмова. Спроба друга: password. Доступ відкрито.

Мене охоплює хвиля холоду. Я в системі. 

Пошук: Левандовська Катерина. Знаходжу. Дані є. Імена. Паспортні відомості. Медична карта. Контакти родичів. Адреса. Чернівці. Мати, батько, брат — Олександр. Той самий. Я дивлюся на рядки, немов вони можуть ожити і заговорити. Моє серце вже не стукає — воно вдаряє.

Витягую флешку. Завантаження даних. Починаю копіювати все на флешку. І в цей момент — звук.

— "Пшшшш... Красуня! Щось трапилось, НАШ лікар тільки що зайшов у лікарню  Ціль рухається в напрямку кабінету!"