Глава 15. Willkommen in Wien

"У пошуках Саші через імперію, каву й готичні шпилі"

— "Sehr geehrte Damen und Herren, wir begrüßen Sie am Flughafen Wien-Schwechat. Die lokale Uhrzeit ist 08:42. (Шановний пане/пані, раді вітати вас у Віденському аеропорту Швехат. Місцевий час – 08:42.)"

Так, дякую, я вже відчула, що прибула. Мені про це повідомив не лише німецький голос з динаміка, а й той факт, що мій хвіст притисся до холодного крісла в літаку, бо я, як завжди, вирішила, що не потребую пледу. І як виявилось — таки потребую.

Я злізла з літака у Віденському аеропорту, офіційно названому Wien-Schwechat, і відчула себе як мінімум герцогинею емоційного туризму. 

Одна, з валізою, телефоном у режимі "вічно-нема-WiFi" і серцем, переповненим надією.

Віденський аеропорт — це не просто аеропорт. Це маленька держава в державі. Тут все блищить, мов підлога в музеї після приїзду королеви. Люди ввічливо усміхаються, охайні як реклама зубної пасти. Я ішла по терміналу, оглядаючи кафе з неможливо правильними круасанами, і думала, що ось тут можна залишитись жити, якщо не знайду Сашу. Влаштуюсь продавати Mozartkugeln і буду слухати арії на фоні трапа.

— Meine Damen und Herren, wir begrüßen Sie am Flughafen Wien-Schwechat.. (Пані та панове, раді вітати вас у аеропорту Відень-Швехат..).

Оголошення звучало так, ніби мені особисто хтось шепоче вухо: "Ласкаво просимо в австрійський вир — ось тут ти і заплутаєшся, Маринко, раз і назавжди". Бо насправді моє внутрішнє оголошення звучало зовсім інакше: “Шановні пасажири, наша героїня приземлилася у Відні без чіткого плану, без гіда, але з великою кількістю внутрішніх питань і одним дуже вагомим: де, чорт забирай, той Саша?”

Я вирішила діяти. Як справжня авантюристка з дипломом маркетолога, знанням німецької “на рівні Ґете б у труні перевернувся, але все ж”, і шаленим серцем. Бо коли в Зальцбурзькій лікарні вже два тижні не відповідали на мейл, а соцмережі де я так і не знайшла Сашу досі мовчали на мій запит: "де ти?". Залишався лише один шлях — летіти і перевірити все самій. Мене не зупиняв ні страх літаків, ні ціни авіаквитків, ні навіть паспорт, який я знайшла за годину до вильоту між старими візитками та упаковкою “Нурофену” в шухляді.

Я летіла з надією, з валізою в шістнадцять кілограмів, з фільтром для води, який мені нав'язали в "Епіцентрі", і з книжкою “Як не здуріти в чужій країні, коли шукаєш хлопця, який не читає твої повідомлення”.

Спершу я хотіла взяти таксі, але згадала, що у мене є бюджет, а таксі у Відні — це як шампанське: класно, але боляче для картки. Тож обрала City Airport Train — той самий, зелений, як огірок на дієті.

— „Entschuldigung, ist dieser Zug nach Wien Mitte? (Вибачте, це поїзд до Відня Мітте?)” — запитала я в усміхненої пані в помаранчевому береті.

— „Ja, gnädige Frau. Erste Klasse auch da, aber zweite Klasse ist wunderbar genug. (Так, пані. Перший клас теж є, але й другий клас сам по собі чудовий.)”

Я кивнула. Ніколи не довіряйте людині, яка каже, що другий клас теж "достатньо чудово". Це як салат без соусу — технічно їстівно, але де душа?

Відень зустрів мене як справжня столиця колишньої імперії — з пафосом, стилем і тотальним переконанням, що я тут зайва. Щойно я вийшла з експресу з аеропорту, як переді мною з’явився огрядний дядечко у капелюсі-казанку й з кавою "меланж", як з реклами, і вигукнув: “Grüß Gott! (Доброго дня!)” — що я, чесно кажучи, сприйняла як благословення на цей божевільний квест.

Столиця колишньої Австро-Угорської імперії, мене вразила з перших хвилин. І не лише тому, що я бачила це місто в серіалах BBC і в романтичних фільмах, де люди цілуються на фоні фресок. А тому, що воно, незважаючи на пафос, виявилося... доброзичливим.

На станції Wien Mitte я вийшла у світ людей, які п’ють каву, немов читають поезію — повільно, з паузами, і обов’язково під тінню каштана.

— „Miss, do you need help? (Пані, вам потрібна допомога?” — звернувся до мене чоловік з бородою як у Толстого і очима, що мріяли бути диригентом.

— Я в Зальцбург. Але думаю трохи затриматись. Ви звідси? — запитала я.

— „Of course. Vienna is the capital of contradictions: we drink coffee like Italians, live like Germans, and dream like the French. (Звісно. Відень – столиця протиріч: ми п'ємо каву, як італійці, живемо, як німці, і мріємо, як французи.)”

Я засміялась. Чесно, навіть трохи закохалась у цю фразу. Він повів мене повз парк, розповідаючи:

— Тут майже половина міста — це зелені зони. Парки, сади, ліси… Ми, "зелені" ставимося до цього серйозно. Навіть білки мають свою профспілку.

— І де ваш головний офіс? — підморгнула я.

— У Пратері. Там ще й найстаріше колесо огляду в Європі. Ми романтичні, але з графіком.

Потім я зайшла у віденське кафе. Справжнє. З тими самими темними дерев’яними столами, кельнером у фартусі й блиском чашок.

— „Einen Verlängerter, bitte. (Одну каву будь ласка.)” — вимовила я, як справжня мадмуазель, яку привезли з уроків німецької напряму в серце Австрії.

Мені подали каву з вершками, а потім я зависла, розглядаючи старі газети, портрети Моцарта на шпалерах і думала, що це той самий Відень, де він "народився" для світу як видатний композитор, а Бетховен вмирав. Де Шуберт писав симфонії.