Глава 14. Холодний слід

"Деякі маршрути не вказані на мапах. Їх креслить лише серце."

Я стояла навпроти білборда, ніби перед входом у паралельну реальність, яка чомусь спізнилася на роки. Іронія в тому, що все це стояло в парку, де ми вперше зустрілись. Той самий запах вологи, легкий вітерець, що підхоплював весняне листя, і далекі, приглушені голоси людей, які не знали, що саме тут зараз в мені тріщить час. На афіші, що ледь трималась на стиках, слова вицвіли, мов спогади. Але я читала їх — знову і знову — так, ніби це був лист, написаний мені кров’ю.

"Маринко, якщо ти це читаєш — я шукаю тебе. Пам’ятаєш, ми не дотанцювали під Елвіса? Дзвони. Я чекатиму."

«Я чекатиму». Це було смішно й боляче. Бо я вже дзвонила. І не раз. І не два. І той абонент, що «не може прийняти дзвінок», поступово перетворився для мене з людини на ілюзію. Я пам’ятаю, як кожен гудок розтягувався, мов подих перед криком, і як потім наступала тиша — глуха, в’язка, така, що ти не стільки чуєш її, як відчуваєш між ребрами.

І саме в цю тишу — у найглибший її складок — дзвінок. Телефон у кишені завібрував, мов серце, що вирішило ще раз спробувати. Я витягла його з недовірою, бо хіба тепер щось може змінитись? Номер той же що на білборді! Я натиснула «прийняти».

— Алло? — мій голос прозвучав нижче, ніж звично. У ньому був лід і попіл.

— Добрий день. Вам зручно розмовляти?

Голос був чоловічий, хриплуватий, втомлений — голос тих, хто звик повідомляти погані новини.

— Так. Ви хто?

— Моє ім’я Олег Миколайович. Я працюю у Київській приватній клініці. Прошу вибачення за незапланованість цього дзвінка. Ви, можливо, власниця номера, що багато разів дзвонив на цей телефон?

— Я… Марина. Мій хлопець… Саша… — я запнулась, бо слово «хлопець» прозвучало так..., що захотілось від себе втекти. — Він залишив номер для мене. Я намагалася…

— Хммм. Телефон, пані Марина, був знайдений серед речей пацієнтки, яку до нас привезли після ДТП. Вона надходила у важкому стані. У медичній картці був зазначений контакт її брата — Олександра. Він супроводжував її під час госпіталізації. Всі документи оформлялись на нього. Але… він залишив лікарню майже одразу після того, як родина вирішила транспортувати сестру за кордон на лікування. Телефон залишився в одязі пацієнтки. Потім, він пролежав у сховищі загублених речей, поки не з’явилась можливість його розблокувати. Коли ми побачили в журналі дзвінків ваш номер — він був єдиним, що повторювався понад півсотні разів. 

Я притисла телефон ближче до вуха. Мов у ньому — не просто звук, а кисень.

"Тобто… він не мовчав? Він просто не мав доступу до цього номера?" -  мене зігріла ця думка. 

 - Тобто, Саша загубив цей телефон..

— Виходить що так. Згадав. У нього, було кілька телефонів. Цей, припускаю, він використовував як тимчасовий. 

— Ви можете назвати його прізвище, адресу проживання? — запитала я.

- Перепрошую, але, на жаль, я не маю права розголошувати жодних персональних даних. Це частина конфіденційної медичної інформації.

- Благаю, скажіть хоч щось, щоб я могла його знайти — прошепотіла я. — Дуже Вас прошу...

— Гммм. Хммм. Те що я Вам зараз скажу буде порушенням... Але Вам пощастило... бо колись я також шукав, але не знайшлось людини яка б допомогла в моєму пошуку... У дівчини були важкі травми тазу, численні ушкодження внутрішніх органів. Його родина терміново перевезла дівчину до Австрії. У клініку «Wehrle-Diakonissen», Зальцбург. Там — спеціалізоване нейрохірургічне відділення, з репутацією. 

— А ви можете… — я зам’ялась. Я знала відповідь. Але серце все одно спробувало. — Ви можете ще дати мені адресу? Інший номер? 

— Пані Марина, я не маю права. Це лікарська таємниця. Ми й так… ми вже обговорюємо ситуацію на межі етики. Я зателефонував, бо цей номер світився десятками дзвінків. І я вирішив що це власник.

— А якщо я напишу офіційно? Через запит до тієї клініки?

— Це — шлях. Не швидкий. Але можливий. Зверніться напряму до клініки в Австрії. Вони мають відділ з пацієнтською підтримкою. При згоді клієнта вони можуть надати Вам цю інформацію.

— Дякую, — сказала я тихо. А потім додала: — Ви не уявляєте, що для мене значить цей дзвінок.

— Можливо, уявляю. У нас тут… трапляються дива. Навіть через такі дрібниці, як от загублений телефон.

Коли дзвінок завершився, я довго стояла, не рухаючись. У мені не було сліз. Не було радості. Лише якесь нове, крихке почуття, яке народжувалось десь глибоко. Не віра. Ще не надія. Але вже — напрямок.

Я вийшла з парку, як людина, яка щойно знайшла на березі пляшку з посланням. І хоч вода розмила половину тексту, останні слова залишились чіткими: «Я чекатиму».

Тепер діяти — моя черга. Але не пасивно. Я не дозволю мовчанню виграти ще раз. Я знайду його. Навіть якщо весь світ буде проти. Бо в мені — вже не порожнеча. В мені — хода. І вона починається зараз.
Я не пам’ятаю, скільки часу простояла, перед тим, як нарешті змусила себе рухатись далі. Вечір уже просочувався в гілки дерев, ліхтарі світили з якоюсь зайвою людяністю, а білборд за моєю спиною здавався не повідомленням — а посланням. Ніби Саша, той мовчазний мандрівник, той, що зник, залишив мені маяк. А я… нарешті його побачила.