Глава 13.1. Саша. Хроніка мандрівника

"Іноді одна зустріч важить більше, ніж усі подорожі світу.»

Я не люблю розповідати про себе. Як правило, мої історії — про інших: про жінку з Румунії, яка тримає кав’ярню з видом на руїни замку; про монаха в Тібеті, який двічі рятував мені життя, сам того не підозрюючи; про непальського провідника, що навчив мене слухати мовчання.

Я ніколи не мріяв про офіс. Мене лякала сама думка про приміщення без вікон, де повітря змінюють фільтри, а не вітер. Замість графіків у моїй голові завжди були мапи. Не ті, що на уроках географії — живі, з запахом спецій, кольором піску, голосами, які говорять незнайомими мовами, але все одно щось у тобі впізнають. Я не тікав — я шукав. Себе. Світ. І місце, де не доводиться говорити зайвого, бо все говорить саме за себе.

Мене звати Саша. Я мандрівник. Але перш ніж стати ним, я був просто студентом, який подав документи до University College London — факультет цифрових медіа і культурної антропології. Навчання у Великобританії було ніби стрибком у холодну воду - жорстким, але я знав, навіщо я там. Батьки тоді не знали, що це за професія така — “медіаантрополог”. Але підтримали. Без умов, без докорів. Вони вірили, навіть якщо не розуміли. І саме це стало першим кроком до всього. У Лондоні я спочатку виживав: жив у крихітній кімнатці з огидним килимом кольору сирої картоплі, працював ночами в кафе, ранками писав курсові, днем знімав усе, що рухається, на старенький Nikon, який дістався мені від дядька-фотографа. Паралельно я працював — знімав короткі відео, перекладав, робив субтитри, викладав українську для охочих. А потім — знайшов себе в камері.

Моє перше відео було про стару чайну лавку в Брікстоні, де господарка — 78-річна індійка — ворожила на сортах дарджилінгу. Відео набрало тисячу переглядів. Я думав: "Це максимум". Через рік такі цифри приходили за перші 5 хвилин після публікації.

Я не став тревел-блогером одразу. Спочатку, просто знімав те, що здавалось важливим: як дівчина з Албанії шиє сукні з пластикових пляшок; як тибетський пастух випасає овець під звуки Бетховена; як перуанські діти грають у футбол у горах, і м’яч у них — це скручена шерсть.

Але аудиторія зростала. Я почав отримувати повідомлення: «Ти змусив мене плакати», «Я теж хочу побачити ці місця», «Ти нагадав мені, що життя — більше, ніж офіс і серіали». І тоді я зрозумів: я потрібен. Не як розвага. Як нагадування.

Мій YouTube-канал починався з простих тревел-заміток: «Ось я в Перу, лізу на Мачу-Пікчу і не розумію, навіщо я це роблю». Але виявилось, що людям подобається чесність. Особливо англомовній аудиторії, яку втомили фальшиві посмішки інфлюенсерів.

Усе закрутилось. Реклама, контракти, Patreon, власна лінія рюкзаків для мандрів. У якийсь момент я вже мав повноцінну продюсерську команду в Лондоні: монтажер, звукорежисер, координатор зйомок. Але я не дозволив їм забрати в мене головне — дотик. Я досі знімав сам. Камера — як продовження моєї руки.

З часом я почав непогано заробляти. Заробіток став стабільним. Потім — великим. Я міг дозволити собі те, чого ніколи не мав: старий маєток під Лондоном з черепичним дахом, де можна було чути, як ранком співають птахи, а не гуде метро. Купив бус для експедицій з яким можна було їхати крізь джунглі або пустелю; апаратуру, про яку я раніше лише читав у технічних мануалах; камеру останнього покоління, дрон.

Я зробив те, що мріяв зробити з першої стипендії: купив батькам заміський дім, сестрі — мотоцикл. Не для того, щоб похвалитись. А щоб вони знали: їхня віра не була марною. Що той худий хлопець, який ночами писав есе про мас-медіа в Африці, досяг успіху.

Я побував у Перу, Японії, Грузії, Албанії, Тибеті, Індонезії, та де  я тільки не був! Знімав людей, не пам’ятки. Бо пам’ятки не розкажуть тобі, як готується справжня лапша в Кіото, як плачуть чоловіки в албанських горах, або як грузинка із Тбілісі може розповісти про смерть так, що ти вперше зрозумієш — вона не кінець.

Подорожі стали моїм киснем. Я був у Перу, де старий шаман поділився зі мною легендою про те, як квітка закохалась у дощ; у Непалі, де я кілька днів ішов мовчки поруч із провідником, і врешті ми зрозуміли, що мовчання — найкращий перекладач; у Японії, де в чайному саду я навчився пити не чай, а спокій; у Грузії, де після трьох келихів домашнього вина мені запропонували стати почесним сватом; в Албанії, де мене врятував старий пес, який просто не дав мені перейти замерзлу річку.

Я не знімав готелі. Я знімав погляди. Я не рахував лайки. Я рахував тих, хто писав мені: «Завдяки тобі я нарешті поїхав».

Ці подорожі вчили мене бачити. Не лише навколо — в собі теж. Я був спокійним, практичним. Умів тримати дистанцію. Умів мовчати поруч із людиною, якщо їй це було потрібно. І саме це вміння… змусило мене підійти до неї того дня.

Я міг жити будь-де. Але завжди повертався в Україну. Раз на кілька місяців. Щоб побачити батьків. Почути, як мама сварить телевізор. Як тато копирсається в сараї, бо "там щось з проводкою". Як моя сестра Катя сміється й кидає шолом на стіл так, ніби це її територія. І це завжди була її територія. Вона була грім. Швидкість. І світло.

Того разу ми вирішили поїхати до Києва. Я — з батьками і Катею. Вперше за довгий час. Просто погуляти, подивитись на нові мурали, послухати музику, відчути місто, яке завжди здавалось мені трохи складнішим за всі інші. У Києві в повітрі — щось надто особисте. Ніби він завжди чекає тебе. І саме того дня я зустрів… її.