Глава 12. Голос, якого не було

"Момент перед гудком — це простір, у якому живе вся надія."

Я йшла швидко. Занадто швидко, як на людину, яка тільки-но сказала колишньому, що його "шанс" уже минув. Серце билося не через нього. Ні. Його історія — давно прочитаний розділ, сторінки якого жовкли й ламалися. Але те, що я побачила на виході з парку, вирвало мене з реальності так різко, що здавалось — я знову стою в тому вечорі.

Він був тут.

Іншими словами — його тут давно не було, але він був. Білборд. Новий, але вже трохи вицвілий, ніби його навмисно покрили пилом часу, щоб я не побачила занадто рано. Але слова… слова були видимі.

«Маринко, якщо ти читаєш це — я шукаю тебе. Пам’ятаєш, ми не дотанцювали під Елвіса? Дзвони. Я чекатиму.»

Телефон. Під ним — номер. Ледь видимий, ніби сором’язливий. Я набрала його тремтячими пальцями, ніби це була кнопка долі, яка відчинить все.

Один гудок.

Другий.

Третій.

Ніхто не відповів.

Я стояла з телефоном біля вуха, як мовчазна статуя з бетону й тривоги. Гудки продовжували дзвеніти, кожен мов глухий відлуння мого серця. А потім — короткий звуковий сигнал.

Автовідповідач.

"Цей абонент зараз не може прийняти ваш дзвінок. Залиште повідомлення після сигналу."

Сигнал пролунав. А я не сказала нічого. Не змогла. Сльози застигли в горлі, і навіть язик зрадив мене. Я просто поклала слухавку. І стояла. Дуже довго.

Мене накрила хвиля — не сліз, не болю навіть. Хвиля… абсурдності. Здавалося, що це все міг вигадати тільки якийсь сценарист, який хоче довести героїню до межі.

І він майже це зробив.

Удома я зняла пальто прямо в коридорі й пройшла на кухню, де навіть чайник, здавалось, запитував мене: "Ну і як пройшов день?"

— Як ти думаєш, Бублику, я схожа на героїню романтичної драми чи на жертву пошуку по номеру?

Кіт кліпнув очима й розтягнувся на стільці, як завжди, коли йому було байдуже.

Я знову набрала номер. Просто, щоб переконатись, що це не було помилкою.

Той самий результат. Тиша.

Я не витримала. Знайшла скрін — зробила фото білборда, увімкнула ноутбук, і… почала шукати. Номер. Хостинг борду. Дати розміщення. Хто замовляв. Я перетворилась на детектива зі справи про «викрадену надію».

Через годину я вже сиділа у фейсбук-групі “Реклама Києва — зовнішка” і писала повідомлення адміну:

"Вибачте, чи можна дізнатися, хто замовляв борд на вулиці Грушевського, на розі з Парковою? Це для дуже важливої особистої справи."

Ніхто не відповідав. Я створила фейковий акаунт, подала запит, зареєструвалася на сайті. Знайшла: борд розміщено кілька днів назад. На замовника — приватна особа. І все.

Ні імені. Ні шансів. Ні справжнього контакту.

Я дивилась на дату.

Кілька днів тому назад.

Я весь цей час шукала його в інеті. А він… залишав мені слід. Реальний. Фізичний. Борд.

Я сіла на підлогу посеред вітальні. Просто сіла. І втупилась у екран, як у безодню. І там, у цій безодні, було одне-єдине питання: "Що далі?"

Ніч була довгою. Я лежала, не заплющуючи очей. Кожна думка — як вірус у системі. Я знову набрала номер. О третій ночі. І знову — гудки, гудки, гудки…

"Цей абонент…"

Я кинула телефон на ліжко, обійняла подушку, і тільки тоді дозволила собі. Заплакати. По-справжньому. Тихо, без театру, без гіпербол. Просто як людина, яка втомилась бути сильною.

Бублик стрибнув до мене. І притулився. І здавалося, що він — єдиний, хто досі вірить, що цей світ ще може дати щось хороше.

Наступного дня я взяла відгул. Просто не могла дихати в офісі, де навіть кавомашина щось про нього нагадувала.

Я пішла до того білборда. Просто стояла навпроти. І дивилась. Люди проходили повз, не помічаючи. А я — не могла відірватись.

І тоді… в кишені задзвонив телефон.

Я рвонула слухавку, серце вискочило з грудей.

Номер — той самий, що на білборді.