Глава 11. Тінь минулого

"Минуле — це гість, що стукає в двері саме тоді, коли ти найменше його чекаєш."

Дзвінок був незнайомий, але тривожний — як відчуття, що щось іде не так ще до того, як воно йде не так.
Я втупилась у екран, як у віщу кулю. І… натиснула «прийняти».

— Алло? — сухо.

— Привіт, Маринко.

Я могла б не чути цього голосу десятки років — і все одно впізнала б. Голос, який колись заспокоював мене після іспитів, говорив, що я “найрозумніша дівчина на планеті”, а потім спокійно пакував валізу і летів до Швейцарії, тому що там — докторська програма з хірургії “життя його мрії”.

— Михайло? — голос мій звучав так, ніби я щойно вкусила лимон. Цілим ртом.

— Це я. Я… повернувся. І хотів би тебе побачити.
— Справді? Що, Швейцарія раптом закінчилася? — відповіла я. — Бо востаннє, коли я писала, ти відповів через два тижні, а потім зник у морі операцій і швейцарських снобів.

- Я повернувся. І хотів би тебе побачити.

— Тобі для чого? Щоб потренуватися у співпереживанні? Чи, може, це новий метод хірургічного шва: зашити розрив, який сам і зробив?

— Ти злишся. Я розумію.
— Я не злюсь, Михайле. Я просто навчаюсь. І, здається, успішніше за тебе — принаймні я вже знаю, як не витрачати час на тих, хто не цінує мій.
— Дай мені шанс. Я справді змінився.
— Я теж. Тепер я знаю, як скидати дзвінки. Ось, дивись. Клік.

Пройшло кілька днів після того дзвінка. Я йшла після роботи додому. Я йшла — без мети. А точніше, з єдиною метою — не сидіти на самоті. Парк виглядав, як завжди — спокійно і трошки драматично.

І звісно — бо як інакше — саме в цей момент я побачила його.

Михайло стояв біля тієї самої лавки, де ми колись годували горобців круасаном, бо “вони, певно, голодніші за нас”.

— Ти все ще ходиш цією дорогою, — сказав він, коли я наблизилася.
— А ти все ще думаєш, що можеш прийти без попередження, як нова версія додатку?

— Ти виглядаєш… гарно, 

— А ти звучиш так, ніби хочеш щось продати. Що, знижка на колишніх?

Він усміхнувся, ніби я сказала щось смішне...

— Ти все така сама. Гостра.

— А ти все такий самий. Самовпевнений.

— Я хочу поговорити. Не як колишній. Як людина. Просто… я зрозумів, що втратив щось важливе.

— Що саме? Мій номер чи повагу?

— Маринко…
— О, Боже, ні. Не починай із зменшувань. Ми вже не там. І я більше не та.

— Дай мені просто поговорити. П'ятнадцять хвилин. Без гніву.
— Без гніву? — я розсміялась. — Це буде монолог. Ти — промовець, я — фонтан сарказму.

— Ні, серйозно, Михайле. Пам’ятаєш, коли ти поїхав на ту свою програму в Женеву, я ще намагалась тримати контакт? Писала. Дзвонила. Шукала компроміси. А ти що казав? "Я зайнятий. У мене 12-годинна зміна. Кар’єра важливіше." — Я зробила паузу. — І тепер ти вирішив, що час і серце можна перезапустити?

Він втомлено зітхнув.
— Я справді змінився. Швейцарія дала мені не лише диплом, а й усвідомлення.
— І розклад дзвінків? Бо раніше тобі бракувало часу навіть на «Привіт».

Ми йшли алеєю. Він ішов рівно, як завжди — спокійний, впевнений, трохи надто прямий у поставі. Та постава, яка звикла вирізати органи і не сумніватися, чи варто.

— Я згадав про тебе ще коли переїхав в Цюрих. Після того, як один професор сказав, що справжній лікар — той, хто вміє слухати серцем. І я раптом зрозумів, що свого серця я вже давно не слухав. Бо… його голос був про тебе.

— Поетично. Але занадто запізно.
— Не буває запізно, коли мова про кохання.

— Угу. Ти, певно, і в клініці так кажеш: «Ой, апендикс уже розірвався? Ну нічого, не буває запізно!» — я вишкірилось з усмішкою, в якій було більше сарказму, ніж гніву.

— Я  розумію. І твоє роздратування, і твій сарказм. Але я тут. І я бачу тебе. Не “екс”. А тебе — сьогоднішню. Я заслуговую на шанс.

— Ні. Ти заслуговуєш на правду. А вона така: ти тоді втратив мене. І я вже не та Марина, що чекала на твої повідомлення з різницею в часовому поясі й у пріоритетах.

— Я пам’ятаю, як ми з тобою читали по вечорах. Як ти засинала на моєму плечі, бурмотіла щось про "планетарну несправедливість" і каву без цукру.

— О, ти навіть запам’ятав, що я не люблю цукор. Заслужив медаль.

— Марина…

— Послухай. Я не злюсь. Серйозно. Просто — більше не хочу грати в ігри. У мене були надії. Ти їх стер. А тепер… з чим ти прийшов? Зі спогадами?

— З вибаченням. І шансом. Почати знову.

— Може, я і повірила б. Але щоразу, як ти кажеш "я змінився", — у твоїх очах ще сидить той самий хірург, який різав усе, що не вписувалось у його план.

Я помовчала.

— Михайле… — я зупинилась. — Ти навчився красиво говорити. І може, ти справді став іншим. Але той, кого ти колись відштовхнув, щоб не заважав твоїй дорозі — це була я. І я досі пам’ятаю, як це болить.

— Я теж пам’ятаю.