Глава 10. День без/з відповіді/ями

"Пошуки в мережі закінчилися. Але пам’ять не має кнопки “вийти”."

Я прокинулася з відчуттям, що мене всю ніч били віниками на сільській лазні, а потім примусили ще й дякувати. Голова гуділа, замість думок плескалися вчорашні розчарування. Під очима — тіні від екранів, і перевтомлений рядок пошуку: “sasha travel nepal albania”. Світ за вікном виглядав так, ніби хтось натягнув на нього сіру штору і забув зняти.

Похмурий світанок. І я — у центрі цієї декорації, як недопечене печиво в кулінарному шоу емоцій.

На кухні блимала кавоварка, яка, здається, розуміла мене краще за більшість Tinder-кавалерів. Я на автопілоті зварила каву. Міцну, як обіцянки перед першим поцілунком, і гірку, як ті ж самі обіцянки через місяць. Кухня була прохолодна — не від погоди, а від того, що в мені самій усе охололо. Навіть іронія.
— Доброго ранку, безнадійність, — пробурмотіла я, виливаючи в чашку щось темне і дуже потрібне.

Телефон мовчав. Ні повідомлень, ні дзвінків, ні навіть спаму з доставки ролів. Невже навіть «Панда Суші» здалась?

Я зайшла в Telegram, перегорнула чат із Ірою, який учора закінчився її обережним:

«Може, вже відпустило?»

І я хотіла б. Але є речі, які не відпускаються так просто. Як гикавка. Або образа на шкільну вчительку математики.

Спробувала зайти в YouTube. Алгоритм видав мені щось із серії «Як забути колишнього за 3 дні». Ну звісно. За 3 дні я хіба що можу розплутати наушники. А тут — серце.

На роботі я сиділа за ноутом, вдивляючись у таблиці, які здавалися менш чіткими, ніж мої плани на життя. Віконце з месенджером блищало порожнечею. Єдина надія — лист від клієнта, який переплутав мене з менеджером з постачання якоїсь компанії з логістики й намагався замовити доставку партії пластмасових слоників.

Я зайшла в історію переглядів: усі ті відео, що дивилася вночі, розпливалися в один великий континент Сашиної відсутності. Жодного знайомого обличчя. Жодного фрагмента його голосу. Лише чужі мандрівники з однаковими посмішками і фільтрами. Словом — краса без сенсу.

Механічно натискала Alt+Tab, перескакуючи з Excel у Google, з Google — у YouTube, з YouTube — в Instagram, де безжально гортала стрічку, сподіваючись побачити його. Сашу. Хоч тінь. Хоч тінь тіні.

Він залишив у мені більше, ніж просто спогад. Він залишив мовчання. Тихе, довге, іронічне мовчання, яке не заглушиш жодною піснею.

У вікні блиснув проблиск сонця, але я не повірила. Це як коли життя посміхається — ти перевіряєш, чи не кривиться воно.

— Ти щось не така сьогодні, — сказала Тетяна Михайлівна з бухгалтерії, проходячи повз мій стіл із чашкою цикорію й вічним бажанням устряти в душу.

Я посміхнулась. Технічно.

— Все добре, просто мій внутрішній Wi-Fi сьогодні без сигналу.

Вона кивнула, хоча, підозрюю, подумала, що я щойно визнала психічний розлад.

До обіду я вже встигла:\n- додивитись усі сторіз із подорожей у Індонезію, навіть ті, де люди просто показували гібонів та орангутанів знизу,\n- перевірити 17 відео з тегом #Маринко (виявилось, більшість із них — про корову Маринку з Полтавщини),\n- спробувати вгадати логін Саші за комбінацією “wander_sasha”, “lostinnepal” та “sasuke_travel” (не сміятись — останній виявився акаунтом хлопця з Чернігова, який знімав, як його кіт п’є борщ).

Зрештою, я знову зайшла в якісь профіль на YouTube — той, що, можливо, був його. У відео — неймовірні гори, дрони, пісок пустелі, голос за кадром. Але не його голос. Не той тембр, не ті інтонації, не той сміх, що звучав у моїй голові, коли він жартував про свої подорожі.

Я натиснула «пауза». І в офісі стало так тихо, що я почула власне серце.

Воно билося. Повільно. Як годинник, що працює не для відліку часу, а для нагадування: все ще живеш.

Вирішила зробити паузу і трохи відпочити від всього цього. І тут.

- Привіт, — сказав хтось поруч.

Я обернулася.

Артем. У светрі кольору “сірої стабільності”, веселими динозавриками та поглядом, який шукав, куди впертися, аби не в мої очі.

— Можна на хвилинку? — він говорив майже пошепки, але я чула кожне слово.

Я кивнула. Ми вийшли в коридор. Артем засовав руками в кишенях.

— Це я... ведмедя. Я його тобі відправив.

Пауза.

— Я здогадувалась, — відповіла я. - Але дякую, що сказав.

— Я… просто бачу, що ти останнім часом... — він зробив жест рукою, ніби хотів показати “сумна, але сильна, але самотня”. — І подумав… що, може, це тебе трохи підбадьорить. - І ще, ти мені дуже подобаєшся, - останнє речення він майже прошепотів.

Я дивилась на нього — не як на хлопця, що закоханий, а як на людину, яка щиро хоче, щоб тобі стало хоч трохи легше. І від цього було тільки важче.

— Артеме… — я підібрала слова, ніби це були скалки скла, які треба обережно виймати. — Ти чудовий. І я ціную, що ти помітив… мене. Але моє серце зараз… ну, ніби в іншій країні. Без роумінгу.

Він опустив очі, посміхнувся. Не кривлячи обличчя, не драматизуючи. Просто сумно.

— Я знав. Але хотів, щоб ти знала — я тут. Якщо тобі треба буде просто хтось, хто купить каву, мовчки посидить поруч чи поставить на паузу твою паніку.