Глава 9.2. По той бік алгоритмів

"Мережа пам’ятає все — крім того, кого ми справді хочемо знайти."

Квартира зустріла мене тишею. Навіть Бублик — мій пухнастий терапевт з хвостом — не став голосно муркотіти. Він лише глянув на мене з розумінням того, хто бачив і гірші драми, і повільно вмостився у коробку з-під взуття, яку вважав своїм пентхаусом.

Я скинула кеди, пройшлася босоніж по прохолодній підлозі й мовчки завалилася на диван. У вухах ще лунало його:

«Я просто мандрую. Просто — йду далі. Як завжди…»

А в мені щось залишилося. Щось, що не вкладалося в сарказм чи Excel-таблиці. Щось справжнє.

Я потяглася до ноутбука. Серце билося десь у горлі, як школяр на екзамені без шпаргалки.

«Зараз, Маринко. Ти ж розумна. Айтішниця. Така, що може знайти людину в інтернеті швидше, ніж піца доходить до дверей. У тебе є ім’я — Саша. Є країни, які він згадував. І є — віра. Ну майже віра.»

Я відкрила Google. Вбила:
"Саша тревел блогер Непал Албанія Румунія Індонезія Танзанія Японія Перу".

Enter.

25 700 результатів за 0.43 секунди.

— Ну, принаймні, Всесвіт не звинуватить мене в повільності, — пробурмотіла я.

Сторінки мерехтіли, ніби яскраві вітрини: «Саша в Перу — параглайдинг над Андами», «Тревел канал Саші: Як вижити в Камбоджі», «Саша і його маршрут — від чайок до чайного дерева».

Але це не він.

Я заходила в кожне відео, слухала голос. Порівнювала інтонації. Уявляла, як би він сказав «океан». Але всі були не ті.

Я спробувала TikTok. Зайшла в пошук:
#Саша #мандрівник #Непал #travelboy #peruvibes

Сотні коротких відео: хлопці в гавайських сорочках, дівчата з кокосами, нудні тревел-гайди з ефектами і тупими підписами:
«Життя — це подорож, а не пункт призначення».

Дякую, Кант з фільтром "райдуга", але мені потрібен той, хто цитував невідомих японських поетів під час розмови про жирафів. Мені потрібен мій Саша, а не глянцева пародія на нього.

Я відкрила Instagram. Ввела:
"sasha.travel", "sashawanderer", "sascha_nomad", "alex.travelogue"...

Сторінки, сторінки, сторінки. Кожен — з обличчям, що ніби говорить: «Я їв краба на Балі, тому мій сенс життя цінніший, ніж твій».

Я скролила до ночі.
Знаходила дописи з фото Індонезії, але там був не він.
Знаходила блоги з подорожами в Ісландію — теж не він.
Знаходила навіть одного Сашу з України, який подорожував автостопом і мав ідеальні очі. Я затамувала подих… Але це був інший голос. Інше світло в очах. Не мій.

Я перейшла в YouTube. Шукала по фразах, які він казав мені:

«В Омані небо пахне пилом і спокоєм».

«У Непалі тиша має звук».

"Албанія випечка хліба як у 15 ст."

Але ніхто не говорив так. Ніхто не ловив кадри, як він — з ніжною повагою до дрібниць. Всі знімали шоу. А він… був спостерігачем.

Я запустила Google Images. Перед цим намалювала його обличчя (я непогано малюю). Завантажила цей малюнок, спробувала пошук зображення.

Результат:
«Нічого не знайдено. Спробуйте зображення кращої якості».

Спробуйте зображення кращої якості…
Та мої емоції — це найвища роздільна здатність, що була в цій історії.

Я ще кілька годин шукала через VPN, гортала форуми, заходила в групи "Digital Nomads", вбивала в LinkedIn "Sasha Nepal Japan" і навіть написала в один телеграм-канал тревелерів з питанням:

«Хто цей Саша, що не залишив по собі жодного сліду, крім присмаку дива в душі?»

А потім…

Я закрила ноутбук.

Світло монітора згасло, ніби вимкнули надію.

Я лежала на дивані, дивлячись у стелю, і здавалося, що сама стала пошуком. Постійно оновлюєш сторінку — а відповіді немає.

Сльоза скотилася по щоці. Але я не схлипувала. Просто… потекла — як Google під час обвалу сервера.

— Ти жартуєш, так, Всесвіте? — прошепотіла я. — Дати мені людину, яка вперше змусила серце працювати не в режимі "автозахисту", а потім — забрати. Без інстаграма. Без юзернейму. Без шансу?

Бублик стрибнув на диван, поклав голову мені на груди.

І тільки тоді я зрозуміла: я не у відчаї.

Я на паузі.

Бо навіть якщо його профіль — це просто слід на піску, я все одно пам’ятаю. Не сторінку. А погляд. Не геотеги. А тепло поруч.

Я заснула з телефоном у руці.
І навіть у сні шукала — не Сашу.
А себе поруч із ним.