Глава 9.1. Катастрофа

"Інколи найбільший шум всередині — це тиша, що лишилась після нього."

Я стояла просто неба, серед парку, який щойно був наче живим полотном: із музикою, світлом, відлунням сміху, його руками на моїй талії, нашими кроками, що несміливо повторювали ритм старої пісні. А тепер усе затихло. Навіть вітер ніби зупинився.

Ще хвилину тому ця алея була сценою нашого казкового вечора. Десь у глибині, біля фонтану, все ще звучала тиха пісня — ніби відлуння нашого танцю. Але вона вже не торкалася мого серця, не підіймала в груди тепло. 

Як довго я стояла? П’ять хвилин? Десять? Можливо, вічність. Мої пальці все ще пам’ятали дотик його руки, теплий і впевнений. Тієї руки, яка щойно тримала мене у танці. А тепер… тепер я тримала в руках тільки повітря. 

Відчуття було, ніби тебе зненацько опустили в холодну воду. Ти розумієш, що сталося щось погане. Емоції не живуть логікою. Вони живуть в очікуваннях, доторках, незавершених реченнях.

Спершу я стояла мовчки. Мені навіть здалось, що ось — зараз він повернеться. Просто побіг за теплим чаєм, або забув сказати щось важливе, або… та ні. Це була не та тиша. Не пауза. Це був крапковий знак. Вирваний з діалогу, як дихання, як мить перед тим, як щось обвалиться.

І запитання. Що тиснули зсередини.

Де він?
Хто він насправді?
Що, якщо ми більше ніколи не зустрінемось?..

І я раптом усвідомила, з пронизливою ясністю: я не знаю, як його знайти.

Мене охопила тривога — тихо, наче тінь за спиною. Ми не обмінялись номерами. Не домовились, де зустрінемось. Він навіть не сказав, з якого він міста. Лише ім’я. Саша. І його очі. Карі, глибокі. Очі, в яких — душа. Але в Google такого не знайдеш.

Я знала що він мандрівник, який знімає відео і веде блоги. І все. Після всіх тих годин розмов, після танцю під Елвіса, човна, солодкої вати і сміху — я не знала навіть його прізвища. 

Я опустилась на лавку. Повз проходили люди — закохані, заклопотані, зайняті. Небо стало сірішим, ніж кілька хвилин тому. 

А якщо він прийде завтра? — подумала я. — А я не прийду. І ми розминемось. І все... просто розчиниться.

А якщо не прийде? А якщо він думав, що це просто гарна прогулянка, просто день між іншими днями?.. 

Що, якщо я для нього просто малознайома двічина на вечір? Але ця дівчинка, примудрилась за кілька годин пройнятись незнайомцем настільки, що вже відчуває відчай через його відсутність. І справа була не в кількості часу. А в тому, що цей час щось перевернув у мені. Щось, що давно мовчало. Що вже не вірило в "щось справжнє". А зараз — боялась знову втратити.

І тоді страх підкрався звідкись ізсередини.

Я не знаю його прізвища.

Я не знаю, де він живе.

Я не маю його номера. Ми навіть не домовились, де й коли зустрітись знову.

А що, як я більше його не побачу?

Ця думка впала, як камінь у воду. І розійшлась хвилями по моїй душі.

Спина напружено випрямилась, руки — на колінах, ніби мені щойно повідомили щось важливе, трагічне, але просили триматись. Я дивилась на алею, де він зник. Якби можна було повернути час хоча б на п’ять хвилин… я б сказала: «Слухай, дай мені спосіб тебе знайти». Але ні. Все сталося, як сталося.

Музика стихла. І це було найжахливіше — бо раптом стало дуже-дуже тихо. У голові зашуміло. Немов дійсність втратила колір. Немов весна стала на паузу.

Я вже не могла сидіти. Підвелась і пішла — не розуміючи, куди. Просто йшла. Як після удару — коли ще не болить, але вже точно знаєш, що болітиме.

І в цій тиші, що поволі замінялась емоційним шквалом, я зрозуміла: я повинна діяти.

Він казав, що блогер. Що знімає подорожі. Значить, він десь у YouTube. Десь у Instagram. У TikTok. У соцмережах, де навіть випадковий кіт може знайти свою славу. А значить — я знайду його.

Я підбадьорилась, різко, майже рвучко. Мої ноги самі знали, куди йти. Додому. До інтернету. До пошуку. До останнього шансу.

А позаду лишалась музика, вже зовсім тиха. І мій голос, який я не вимовила вголос, але який ішов зі мною:

Будь-де, ким би ти не був. Я обов'язково найду тебе. І ми закінчимо наш танець.