Глава 7. Звуки, яких не слід слухати крізь стіну

"Є речі які повертаються: весна, сумніви ... і я — до флірт-клубу"

— Так!..

— Ще! Ще!..

— Сильніше! Так, отак!

— Обережно!.. Не так сильно… хоча… отак добре!

— Я не витримую!.. Він зараз впаде!..

— Ще трохи!.. І… Стоп! Стоп!

…

— Чудово! — пролунав гучний голос Анжели з усією впевненістю інструктора який як купідон приносить кохання людям — На цьому зупиняємось. Так група, всі збираємся разом і починаємо розбирати побачене і почуте: ваші враження, що було зроблено правильно, а що — не дуже, можливо у когось є рекомендації, побажання.

Світ навколо повернувся до тями.

Зала флірт-клубу виглядала, як і минулого разу: трохи розкидана, трохи натхненна, трохи напружена від хвилювання.

А всі, хто досі сидів на килимках у легкому шоці, зрозуміли: сцена, що лунала щойно з-за ширми, — була частиною вправи. Еротичної? Майже.

Я й Петро (так, саме той Петро, що так дивовижно витанцьовував на попередньому занятті) щойно закінчили вправу «Флірт без дотику».

Умова була проста: озвучити уявну сцену близькості — лише голосом і словами, без жодного фізичного контакту, не називаючи прямо, що відбувається, окремо від всієї групи. За ширмою. Головне — зробити так, щоб присутні повірили у хімію.

Власне, більшість і повірила. 

Анжела, як завжди у своїй червоній кофтинці «блейзер на емоційній атаці», підійшла до нас:

— Отже, друзі, перше питання до всіх. Хто повірив, що вони щойно… ну, ви зрозуміли?

Руки піднялися з реакцією футбольних фанатів. Я зашарілась, Петро — гордо розправив плечі, дивіться який я альфа, уххх ...

— Насправді вони описували голосами… як разом пхають важку шафу вгору по сходах. Але завдання стояло зробити це так, щоб усі повірили в інше... — Анжела посміхнулась, — І якщо ви повірили, значить, флірт-потенціал пари високий.

— А хтось справді повірив, — озвалась Настя з задніх рядів, — що вони шафу штовхають у спальню.

Сміх. Жвавий, щирий. Я трохи розслабилась. Петро — виглядав як лев ... який щойно пройшов емоційну Сахару. Мабуть, саме тому він витирав свої спітнілі долоні об брюки — ніби намагався витерти з себе весь нервовий стан разом із потом. Ще трохи — і штани можна було б викручувати, як після тренування в спортзалі

— Тренінг флірту — це не про секс. Це про напругу, динаміку, фантазію і дозвіл собі бути смішним, — сказала Анжела. — Якщо ви звучите, як Google Maps на рівні «поверніть праворуч і зупиніться» — у вас ще все попереду. Якщо як Netflix після 23:00 — обережно, перегрів!

Я слухала і все не могла вирішити — сміятись мені з всього цього чи вже йти в монастир.

Але раптом мені прокралася у голову думка: от саме заради таких моментів люди сюди й ходить. Не заради Петра (хоча в цей раз він прямо-таки блиснув), а заради відчуття — що ти живий, голосний, несподіваний, і вмієш — хоча б іноді — змусити зал затамувати подих.

І неважливо, що за ширмою стояла уявна шафа. Важливо, що був хтось, хто штовхав її разом із тобою.

Наступна вправа починалась за 10 хвилин. А поки — час випити води. І трохи додати стресу Петру, просто щоб тримав форму і не розслаблявся.

— А тепер, мої флірт-авокадики, — сказала Анжела, — вправа «Очима скажи, що на душі». Один показує — інший вгадує. Слова? Заборонено. Міміку, жести, очі — все, що є. І ніяких підказок.

Я потрапила в пару з новачком. Звали його Павло. А виглядав він, як хом’як, який боїться що його  хтось страшний та голодний спіймає і зїсть.

— Привіт, я Павло, — сказав він, ніби його оцінювала на кастинг в шоу «Сором’язливість 2.0».

— Я Марина. І я не кусаюсь. Ну, хіба дуже захочу.

Він зніяковіло всміхнувся.

— Тобі треба показати мені емоцію. Будь-яку. Я маю вгадати. Готовий?

— Як гречка перед кип’ятінням. (Оооо він навіть вміє жартувати!).

Павло почав. Він стиснув руки в кулаки, підняв їх угору, зробив погляд, ніби побачив ангела .. Потім він почав ніби щось тягнути до себе — то груди, то повітря, то мене. Потім спробував зробити погляд “пристрасть і біль” водночас. Вийшло все це як “я щойно проковтнув лимон і заплутався в своїх почуттях”.

— Ем… Тобі болить шлунок? — припустила я.

Він здивовано похитав головою. Почав жестами показувати серце. Вибух. Руки в боки. Палець угору. Вказав на мене. Потім знову вгору. Потім… повз.

— Ти… закохався в космонавтку, але вона сказала, що не з цієї галактики? — я вже не стримувалась.

Павло усміхнувся:

— Ні. Я хотів показати, що ти надихаєш мене до злету, але я боюся висоти. Тому я роблю вигляд, що хочу піти, але серцем залишаюсь.

Група засміялась.

Анжела махнула рукою:

— Аналіз!

— Це був… як TED Talk про любов на жестовій мові для чайників, — прокоментувала Настя.