Глава 5. Мама каже, що я красива... майже

"Знаєш, Маринко, ти в нас красуня... просто трошки з характером. І з підборіддям тата. Але то ж від серця."

Електричка тягнулася полями, як гусениця на дієті. Пружне сичання дверей, запах злегка зношеного пластика й пітного людинолюбу, що сидів навпроти, — усе це гармонійно зливалося в симфонію міжміського проїзду. 

Я їхала до батьків у село. Година неспішної, місцями епічної подорожі, де між тобою і природою — тільки трохи запітніле скло й бабця з кошиком, у якому щось невпинно шурхотіло.

Пейзажі за вікном змінювалися: ледь зелені поля, хатки з шифером, деякі зовсім покинуті — як старі листи в електронній пошті, які ніхто вже не читає. Обабіч проскакували дерева — ще без рясного листя, але вже не голі: такі собі дерев’яні оптимісти.

Навпроти мене сидів дядько з вусами, схожими на крильця метелика. Він дрімав, час від часу киваючи головою так, ніби слухав невидиму музику. Поруч двоє підлітків грали в карти, причому один з них підглядав у екран телефона і шепотів другому: «Та клади ту шістку, він не має піку!».

На дикій станції, де, здавалося, навіть вітер не хотів зупинятися, вагон здригнувся й двері відчинилися з утробним зітханням. У них неспішно, як герой старої кінострічки, зайшов дід. В одній руці він тримав дорожню сумку, а в другій — сітку з величезним котом усередині. Кіт був глибоко чорний, мов філософія на п’ятому курсі, й мовчав так демонстративно, що всі аж насторожилися.

— А чого він такий тихий? — запитав хтось із ряду навпроти.

Дід знизав плечима, не зупиняючись:

— Та то не кіт. То я тещу везу, просто вона в образі.

Вагон вибухнув сміхом. Кіт не відреагував. Він, схоже, все ще був у глибокій душевній ізоляції.

Через кілька зупинок на сидіння навпроти мене сіла молодиця в яскравому костюмі кольору «тікток-рожевий». Вона розташувала телефон на селфі-палиці й почала трансляцію:

Всім привіт, котики! Сьогодні я покажу, як це — їхати у справжній електричці! Так, я знаю, ви в шоці. Я сама в шоці. Але для вас — усе!

Поруч літній чоловік у шапці-ушанці (він мабуть з тих що носить її і літом) дивився на неї з такою підозрою, ніби вона порушувала основи Конституції.

І тут підходить контролер. Той самий. З покер-фейсом та рішучістю римського легіонера.

— Ваш квиток, будь ласка.

Блогерша кліпнула очима:

— А… це… тобто… його треба купувати? Реально?

Це гра, — додала вона в мікрофон, — Це лише стрім для підписників, я не реально тут!

Контролер повільно нахилився й мовив рівним голосом:

— То я, виходить, фінальний рейд-бос. І ви щойно мене не пройшли.

Я мало не вдавилася сміхом. Блогерша згорнула стрім і пішла у кінець вагона під шурхіт лайків, що щойно зникли з її профілю.

Дивлячись у вікно я думала, як дивно гармонійно цей світ сплітається із дрібниць. Тут тобі й вуса-метелики, і блогерки в реальності, і дід з котом. А десь попереду — теплі обійми батьків.

Село зустріло мене пахощами землі після дощу, якими хочеться дихати з чашкою чаю на ґанку. Наш дім стояв, як і завжди — трохи вбік від центральної дороги, під вишнями, які саме починали цвісти. Біля паркану лежав старий килим, явно винесений провітритися, і поруч грілася на сонці стара кішка сусідів, що давно вважала себе співвласницею цієї вулиці.

— Маріша! — пролунав знайомий до болю голос мами.

Вона вибігла на подвір’я в яскравому халаті, з тими самими слідами від грядок на руках, які я пам’ятала з дитинства. За нею із завзятим гавкотом примчав до мене Вася — наш собака, який колись був щеням, а тепер виглядав як пухнастий кабан із душевним надлишком любові. Великий, білий, із добрими очима й брудними лапами. Він одразу заліз на мене лапами й облизав рукав куртки з таким виглядом, ніби перевіряв справжність.

Ззаду почувся ображений гогіт: з-за будинку виглядали три гуски — мамині улюблениці. Вони вишикувались у лінію, як військовий парад, і обурено коментували мій вигляд:

— Га-га! Знову з міста! Без хліба! З чужим запахом!

— Гуси з характером, — сказала мама. — Як і ти. Вона кинулася мене обіймати. Обійми були теплі, затишні, з запахом домашнього мила й свіжої петрушки.

— Маринка, обережніше Вася грязний як чорт! — крикнув тато, що вийшов слідом, обтираючи руки рушником. Він витер руки об штани й обійняв мене одним рухом, як завжди — грубо, тепло і безпечно.

— Ну, як у вас там? Ковід минув? Чи ще модно ним хворіти?

Я усміхнулася:

— Модно бути самотньою й пити каву. Хоча це не лікує.

— Ну шо, з міста наша дівчинка приїхала! — тато вдарив по плечу, мов я повернулася з рейсу через Атлантику. 

— Худа якась стала. Там шо, їсти не дають? - мама як завжди при зустрічі звертала увагу лиш на одне й теж саме.

— Дають. Але платно, — пожартувала я.

— Та у нас теж не безкоштовно. За обійми — поцілунок, за борщ — дві історії, як ти там живеш.

Снідали ми на веранді. Столик був заставлений всім, що виросло на городі й ще трохи — що виготовлено руками мами: огірки, помідори, зелень, сир, варення, пиріжки, які пахли дитинством.