Глава 6

Додому повернулися по обіді. Давид буквально сіяв від щастя. Яна ж була на емоціях. Вона безмежно щаслива, але відчуття провини каменем осіло у сонячному сплетінні.

Присіли у вітальні. Дівчина насолоджувалася обіймами коханого чоловіка, та гризла себе докорами. «Потрібно ж було так оступитися, щоб зрозуміти, що кохає Давида, і ніхто окрім нього їй не потрібен.» Сказавши, «Так», перед вівтарем, шаленіла від щастя, знову розплакавшись.

—     Яно, припини гризти себе докорами. — Цілуючи її обличчя, шепотів Давид. — Я хочу, аби ми забули те, що трапилося, як страшний сон. І ніколи більше не поверталися до цієї теми. Від сьогодні, все буде по іншому.

Тулилася до Давида, насолоджуючись його обіймами.

—     Я теж цього хочу. — Зітхнула. — Дякую тобі за все! — Знову зірвано хапала повітря. — Я кохаю тебе! І цілком зрозуміла це, лише зараз.

У двері подзвонили. Яна вся напружилася, і лише тепер згадала, що Ілля назначив їй побачення на чотирнадцяту. Погляд збентежено стрибнув на годинник. 14:15. Страх охопив тіло.

—     Ти когось чекаєш? — Напружився Давид.

—     Це, Ілля. — Винувато опустила погляд, а тоді різко заглянула в смарагдові очі, пообіцявши. — Зараз це все закінчиться. Пробач!

Схопившись рушила до дверей. В душі кипіла справжня лють. Пропав увесь трепет, з всіма приємними відчуттями. Тіло буквально трясло, від надмірних емоцій. Навіть дихати було важко. Вдавати спокій не могла. З розмахом відчинила двері.

—     Привіт, моя дівчинко! Ти чого забарилася? Я вже, як п’ятнадцять хвилин чекаю. — Зі сліпучою чарівністю допитувався Ілля.

—     Даремно чекаєш. — Заклавши руки на грудях, холодно випалила Яна. — Я заміж сьогодні вийшла, а тобі пора до дружини та доньки. Вони теж на тебе чекають.

—     Який заміж, Яно? Що за ахінея? Яка дружина? — Звів брови разом чоловік за порогом, вдаючи цілковите нерозуміння.

—     Досить, Ілле! Брехні достатньо. — Підняла праву руку, на якій виблискувала красива масивна обручка. — Я заміжня. Тож забудь сюди дорогу, та їдь до рідних.

—     Яно, припини блефувати... — З істерикою наказував чоловік.

—     Ти, здається не розумієш?

Почула за спиною, такий красивий голос Давида, й видихнула.

—     Яна від сьогодні, моя дружина. — Владно притиснувши дівчину зі спини, заявив юнак. — І якщо ти ще раз, хоч на милю наблизишся до неї, твій тесть дізнається про твої походеньки. — Пригрозив, а тоді криком наказав. — Геть пішов! Доки я не передумав, і не зробив цього просто зараз.

Давид потягнувшись, зачинив двері, просто перед носом Іллі. Яна не сміло повернулася до свого коханого обличчям. Не хотіла більше кави о півночі, тішилася, що тепер уже дружина Давида. Справжнього, щирого, і навіть мовчазного.

—     Я кохаю тебе, Янусь! — Заглядав відверто в очі юнак. — Ти мій сенс, моє життя, мій стимул.

Яна часто кліпала очима, стримуючи сльози, та очі вже наповнилися ними.

—     Давиде! — Зірвано прохрипіла, й обвивши руками його шию, міцно притислася до нього. — Коханий мій! — Хрипко шепотіла на вухо. — Лише цієї ночі я зрозуміла, що ти мій найцінніший скарб, який нізащо не хочу втрачати.

Юнак на мить впився в її вуста поцілунком, а тоді підхопивши на руки, подався з нею у спальню.