Глава 5

Яна їхала у таксі до центрального парку. Не знала, чи спала, чи просто так сиділа, та схопилася о восьмій з дивану. Не відчувала втоми, не морив сон. Боялася, щоб лише Давид не відвернувся від неї. Це розіб’є її вщент. Розуміла, що юнак може так вчинити, і навіть має на це право. Не знала чи вибачила б йому такий вчинок. Серце розривалося, хоча він дав їй шанс, боялася, щоб не передумав.

Серце забилося іще швидше, коли на стоянці біля парку побачила машину Давида. Подякувавши, покинула таксі, й не сміло рушила до знайомої машини.

Давид вийшов їй на зустріч. Несміло зупинилася, опустивши очі. Хоча на юнакові були чорні окуляри, після всього, не зважилася заглянути йому в очі.

Давид підійшов до неї впритул. Погляд втупився в його начищені туфлі. І взагалі юнак сьогодні виглядав досить впевнено і солідно. Одягнений у темно-синій штанний костюм. Він ніколи раніше так не одягався.

—     Вибач! — Зірвано видавила. — Давиде, пробач! — Сльози потоками котилися з очей. — Я дуже завинила перед тобою. — Безпорадно витирала мокре обличчя, і було байдуже, що на неї оглядаються перехожі.

Не чекала, що вибачить. Не одноразово обговорювали схожу тему. Давид завжди говорив, що ніколи не вибачить зраду. Тож розуміла, чим може закінчитися їхня розмова.

—     Мені дуже соромно та прикро. Я зробила помилку... — Старалася опанувати емоції, намагалася аби голос звучав рівно. — Вибач, якщо зможеш. — Серце обливалося кров’ю.

Знала якщо Давид не вибачить, залишиться одна. Між нею та Іллею все скінчено. «Якби ж я знала, що у нього є сім’я... Ніколи б не погодилася на зустрічі з ним.» А він божився, що досі один, що вона ідеал а не дівчина, що про таку як Яна, мріяв все життя. Стрепенулася від відрази до самої себе. «Як же я могла бути такою настирливою?» Сліпа довіра, так швидко вилізла боком. І єдиним кому вона потрібна, виявився Давид. Якщо звичайно, зараз він не повернеться, та не піде.

Не витримавши підняла погляд, і так несподівано опинилася в міцних обіймах Давида. Тихе ридання зірвалося з грудей.

—     Яно, заспокойся! Годі плакати. — Зірвано прошепотів юнак. — Я теж завинив перед тобою. Я змовчав про те, про, що потрібно було говорити.

Було байдуже до його слів, хотіла лише одного, щоб він залишився поруч. Більше проводив часу з нею, а Іллі, щоб ніколи не було у її житті.

—     Давиде! — Зірвано прошепотіла. — Я дуже прошу, пробач. — Схлипнула. — Мені дуже, дуже шкода. Я лише хочу, щоб ти завжди був поруч. Тепер обіцяю, чекати, так довго як буде потрібно, тільки пробач.

Давид відхилившись, зняв окуляри, й акуратно витер сльози дівчини.

—     Яно, ти справді хочеш, аби я завжди був поруч? — Надто серйозно перепитав.

Шморгнувши носом, винувато дивилася в його очі, кивнула погоджуючись головою.

—     Дуже хочу.

—     Тоді ходімо зі мною. — Не зводив з неї смарагдових очей.

Кліпнула розгублено. Нічого не питала, просто сліпо йшла за Давидом. Байдуже куди, лиш би з ним. Тріпотіла від того, що знову йшла з ним за руку, адже вже втратила всі надії, що він вибачить їй.

Коли ж Давид зупинився біля фортеці шлюбних церемоній, розгублено дивилася на нього. Свіжі сльози скотилися з очей.

Юнак пильно дивився на неї, вийняв з кишені ніжно-рожеву оксамитову скриньку, і надто впевнено запитав.

—     Ти згодна?

Подих перехопило, була близька до непритомного стану. В голові паморочилося. Міцніше стисла руку Давида. Не тільки дихати, але й говорити важко. Ковтнула ком, облизнувши пересохлі губи.

—     Згодна! — Задихаючись прохрипіла.

Не могла повірити, що це реальність. Це більше скидалося на прекрасний сон. Взявши скриньку, кинулася на шию юнакові.

—     Ходімо! На нас уже чекають. Ти станеш моєю дружиною, вже сьогодні.