Глава 4

Додому повернулася, втомлена та щаслива. Увімкнула світло і завмерла, у коридорі прихилившись до стіни, стояв Давид. Налякано кліпала очима, звикаючи до різкого освітлення. Серце уповільнювало свій хід. Похитнулася, зробивши крок назад. Не очікувала його тут побачити.

—     Ти, що не в рейсі? — Затинаючись запитала.

—     Де ти була? — Буквально прошипів. — Четверта ночі?

Опустивши очі мовчала, не знала, що сказати у свій захист, та й не хотіла.

—     Чим він кращий за мене? — Озлоблено заговорив. — Може тим, що у нього дружина та донька? Ти для нього лише розвага, до якої він біжить в ночі, бо в день мусить бути з сім’єю, адже важко хворіє донька. Так, він заможний, але це завдяки своїй дружині. Вона донька впливового бізнесмена, і її він не залишить нізащо. — Шипів низьким тоном Давид.

Яні здалося, що її щойно облили окропом. Не хотіла вірити. «Ілля не такий. Він не може обманювати.» Спазми скували горлянку. Сльози виступили на очах. Тіло враз стало ватним.

—     Це не правда! — З відчаєм прошепотіла.

Давид зробив крок, схопивши її за руку, потяг у вітальню. По дорозі щось схопив з полиці. Різко всадив Яну на диван, та увімкнув світло. Підійшовши, кинув на журнальний столик, файл з документами та фото, які поїхали по скляній поверхні.

—     Ось вся інформація. — Зірвано прохрипів. — Ознайомся!

Підняла несміло погляд. Серце вискакувало з грудей, здавалося Давид зараз зірветься криком, і цей галас чутиме весь під’їзд. Кліпнула, в його очах бачила стільки болю та розчарування. Серце знову стиснулося. Не знала, що відчуває зараз, але сором спалахнув в середині. Здавалося, аж корені волосся почервоніли.

Повисла довга затяжна та тяжка пауза. Яна ще не до кінця вірила у слова Давида, та все одно, страшенно не зручно перед ним. Спазми поснували тілом.

—     Маєш час подумати до завтра. — Голос звучав здавлено. — О десятій чекатиму на тебе, біля центрального парку, якщо надумаєшся. Це буде твій останній шанс. — Замовк.

Опустивши очі, відчувала як тіло горить під цим пильним поглядом, повним образи та розчарування.

—     Не розумію, як ти так легко могла зрадити?!! Я ж все робив для нас... — З гіркотою та відчаєм кинув, й подався геть.

За кілька хвилин за Давидом зачинилися двері. Яна закрила очі. Тіло важке, наче не її. Не хотілося нічого. Ще не до кінця вірила у слова свого хлопця. Хоча одна частина душі рвалася за ним. Совість таки гризла душу.

Довго сиділа наче у забутті, а тоді все ж потягнула фото до себе. Серце защеміло, на фото справді був Ілля з дружиною та донькою, яка так схожа на нього. Тут навіть весільні фото були. Розревілася. Душу огорнуло розчарування та образа на Іллю, тепер серце боліло за Давида. Він справді кохав її, бо другий би нічого не доводив, і шансу б точно не дав. Сердито кинула фото на стіл, які розлетілися усюди.

Потягнувшись взяла документи. Повна біографія Іллі. Кожне сказане Давидом слово — правда.

Кинула документи. Не могла стримати ридання. Її красива казка, виявилася суцільною брехнею. «Як тепер в очі Давидові дивитися? Потонувши у цій брехні, вважала його не гідним її... Як соромно, та як прикро.» На жаль час назад не повернути. «Як я могла бути такою сліпою? Адже дивувало те, що всі зустрічі з Іллею, відбувалися після двадцять третьої. Але ж сліпо вірила. Бо ж так добре та легко з ним було. Ох, якби ж знала...»