Глава 2

Не встигла й оглянутися, як дві години промайнуло. Тільки завершила чепуритися, як прийшов Давид. У нього були свої ключі від її помешкання, тому відчинив двері самостійно.

Вибігла йому на зустріч. Юнак стояв прихилившись до стіни, крутив ключами, і якось не однозначно дивився на неї. Від цього погляду, в душі зробилося холодно.

—     Давиде, щось трапилося? — Шалене хвилювання охопило тіло.

—     Це я хотів би знати. — Сухо відмахнувся Давид.

Не розуміла про, що він. «Невже здогадується про Іллю?» Не хотіла в це вірити. При тім, що Давид відкрив свою справу, він постійно підпрацьовував в ночі. Мав нічні рейси, за які добре платили. Тож здогадуватися ні про, що не міг. Злякалася, бо чомусь не хотіла, аби він дізнався про Іллю. Рушила до юнака, й зупинившись в міліметрі, заглянула в його смарагдові очі.

—     Давиде, ти про, що? — Вдаючи впевненість запитала.

—     Невже не здогадуєшся? — Зухвало запитав, а тоді владно, й так несподівано притиснув дівчину до себе. — Ти останнім часом, поводишся дивно. — Нахилився надто близько. — Налякана. Дратуєшся без причини. Чи може причина, все ж є?

Його відвертість та натяк, збентежили. Нервово ковтнула ком. Відчувала як тіло проймає тремтіння. Серце стислося. Нізащо не зізнається йому, про Іллю. Краще накинутися зі звинуваченнями.

—     Звичайно є, любий. Тебе постійно немає. А мені так не вистачає твого тепла... — Опустила погляд. Провина перед ним, гризла з середини.

Тепер вже не знала з ким хоче бути насправді. Бо серце щеміло від цієї брехні. Не хотіла залишатися без Давида. Насправді з ним, їй було добре. Тільки останнім часом він постійно пропадав. Напевно саме це, спонукало Яну кинутися в обійми Іллі. Захотілося нових вражень, та інтриги та захопливих емоцій.

—     Яно! — Обійми Давида враз стали міцнішими. — Вже скоро все закінчиться. Залишилось ще трішки. Ти даремно дратуєшся. Я не розумію навіщо це все? Для чого?

Дівчина закрила повіки, притулившись до Давида. Тепер відчуття провини зросло у двічі. Знову страх, що він про все здогадується, посилився.

—     Давиде, я втомилася, що тебе постійно немає поруч. Дівчата он гуляють. А ми? Я постійно одна, тебе навіть у вихідний немає. — Правдиво обурювалася, хоча це швидше була захисна реакція.

—     Яно, мила, залишилося зовсім трішки. — Знову наполегливо просив юнак. — Ми ж стільки всього перейшли?!!

Заглянула в очі Давида. В них стільки прохання, а ще було щось чого зрозуміти не змогла.

—     Ти ж моя підтримка та опора! Тільки ти одна потрібна мені. Без тебе, все до чого я так прагну, немає сенсу.

Серце розривалося від цих прохань, та все ж тихо поцікавилася.

—     Скільки триватиме, оце твоє, трішки? Я чую це вже пів року.

—     Яно! — Різко покликав Давид, а тоді запевнив. — Ще максимум, тиждень.

—     Я тобі не вірю. — Зірвано видавила, потонувши у красі його великих очей. В душі хотіла вірити йому, та його обіцянки затягувалися.

—     Єво, це максимум. — Зірвано нагадав, та припав до вуст дівчини, палким поцілунком.

Яна відповідала на поцілунок, шаленіла, іще більше заплутувалася у своїх відчуттях та бажаннях, а тіло охоплювала нереальна насолода.

Цю солодку мить, обірвав телефонний дзвінок Давида. Обірвавши поцілунок, юнак зняв слухавку, не випускаючи її з обіймів.

Кілька обірваних фраз, і на останок кинув.

—     Чекайте, я зараз буду.

Поклавши слухавку, прикипів поглядом до Яни.

—     Вибач! Я мушу бігти. — Винувато кинув, й поцілувавши її у кінчик носика, рушив до дверей.

—     Давиде, ти куди? — Розчаровано допитувалася.

—     Це терміново! — Лише кинув зачиняючи двері.

Схлипнула, сповзши по стіні на підлогу. А вона вже вуха розвісила, була готова повірити. Толку з її почуттів, якщо він тішить її обіцянками. Навіщо ті золоті гори, якщо його немає поруч.

Образа в душі розгорілася полум’ям. «Тепер йому на зло, піду на опівнічну каву з Іллею. Не була певна, чи кохає цього чоловіка, але з ним добре та цікаво. Він дарував їй стільки ніжності, на яку Давид напевно не здатний.» Він лише кілька разів, ледь витиснув зі себе оте скупе, «кохаю.»