Глава 12. Побачення

АНЯ.

«Я завжди права. Але в чому конкретно сьогодні?» блимнуло мені повідомлення від Лілі.

«Доїду додому наберу, писати довго».

Мені не терпілося швидше дістатися до квартири, треба було обговорити всі відкриття за сьогодні й морально підготуватися до вечора.

Страх показатися якоюсь неправильною перед Максимом почав ширитися всередині.

 А якщо я зроблю щось не так?

Але зануритися глибше в переживання не дав мій будинок, що з’явився у вікнах таксі.

Так під’їзд, ліфт, мерщій у квартиру.

Верхній одяг опинився на підлозі коридору однією кучею.

— Привіт, мені потрібні твої вуха! — почала я розмову після недовгих телефонних гудків.

— Привіт! Ділися, що вже трапилося, — турботливо запитала Ліля.

— На роботі Богдан. Ти мала рацію я йому подобаюся, — виклала я свою думку.

— Це я давно говорила, а що тебе підштовхнуло до цього висновку? — переможні інтонації лунали в голосі подруги.

А я тільки похитала головою на це.

— Його погляд. Я сьогодні вже бачила такий, але коли перший викликав натовп мурашок. То Богдан, — я замовкла на півслові намагаючись зрозуміти, що відчуваю

— Дай вгадаю, перший це Максим і мурашки від того, що й він тобі подобається. А другий твій працівник й ти сприймаєш його, як брата чи щось таке, — видала мені Ліля.

— Точно! Я була спантеличена й роздратована від його дій, вірніше не те що він робив, а як, — я ходила по кімнаті із кута в кут, іноді шиплячі від болю в коліні. — А ще його реакція про те що я йду на побачення. От чому я була така сліпа? Як мені тепер бути? — подивившись на свою люстру, яка натякала, що давно її треба помити. Я таки поставила питання, що мене хвилювало.

— Заспокоїтися й готуватися до побачення з твоїм Максимом. Одягни свою чорну сукню, що з високим коміром. Вона тобі пасує, — перейшла з теми на тему  подруга. — А до твого Богдана, не хвилюйся, він дорослий хлопчик впорається.

— Ти впевнена? Може мені з ним поговорити?

— Аня! Забула про свого бариста й вперед готуватися до побачення з вікінгом! — наказали мені зі слухавки.

Чим тільки Ліля  викликала в мене посмішку.

— Зрозуміла тебе. Ти там виграш мій готуй, — віджартувалася я від неї.

— Люблю тебе подруго. Гарно проведи час, а потім мені все-все обов’язково розкажеш. Все бувай, — і Ліля просто відключилася.

Мені цікаво, вона колись дочекається, що я також попрощаюся.

Але зараз слідувати маленькому плану: душ, зачіска, макіяж, одягнутися. І ще встигнути попрацювати тільки я не впевнена, що буде ця праця ефективною.

Аню зберися, повторювала я собі, що п’ять хвилин. Тобі б ще лад у хаті навести, хоча б трохи. 

А я натомість прокрастинувала з рушником на голові. Може скасовувати все. Я боюся, що все вийде, як я хочу.

А можливо він не схоче серйозних стосунків. Я не вписуюся в його сірі костюми й бетонні стіни довкола.

Телефон мигнув сповіщенням про повідомлення.

«Якщо ти думаєш все анулювати, то не вийде. Я буду о восьмій».

Коли Максим навчився читати думки. Але я зараз широко посміхаюся дивлячись на екран. Й друкую відповідь:

«Навіть не думала» й ще смайлика мавпочку.

От тепер точно можна подумати про сукню. І можливо червону помаду, але то може бути не практично.

Підготовка до побачення з вікінгом перетворила мою квартиру в суцільний хаос. Абсолютно всі речі лежали горою серед кімнати. Бо я переміряла образів з двадцять і все було не те. Доки не знайшла давно забуту сукню, гольф темно зеленого кольору з плісированою спідницею довжини міді. Вона ідеально сіла й підкреслила все, що потрібно.

А я хотіла її віддати.

Посміхаючись перемотала коліно, темні колготи, як раз приховали бинт. Сукня, чоботи, зібрати волосся й таки блиск на губи.

На диво я вклалася у відведений собі час на збори, й сиділа в коридорі на тумбочці. Бо лишилося тільки пальто й можна виходити.

Блим сповістив мене телефон, що пора.

 Так Аню вдих видих і вперед.

Максим стояв у світлі ліхтаря, коло машини трохи припорошений снігом. У своєму темному пальті.

Цікаво, як йому не холодно, вся шия ж гола.

Але він посміхався, а метелики в моєму животі вже жили своїм життям.

— Привіт, — першим привітався він й відкрив для мене двері машини. — Сідай скоріше, не мерзни.

— Привіт. Дякую, — посміхнулася йому й чкурнула в салон.

Дарма я сьогодні знехтувала шапкою на вечір, поки дійшла з під’їзду, вушка замерзли. А Максиму здається й не бува, холодно, бо я його в шапці й не бачила.

— Ну що поїхали, — сівши за кермо проговорив Максим й повернув ключа.

Мирно загудів мотор, Максим включив тихе радіо з еластичною музикою.