Глава 7. Розмова

АНЯ.

Ми їхали майже порожніми вулицями міста, за вікно все сильніше сипав сніг. Ніч вже давно вступила у свої права.

Сидячи на передньому сидінні, я крадькома поглядала на Максима, після того, як сказала йому адресу, так і не наважувалась заговорити.

В мене така можливість поставити питання про те що мене турбує й взагалі, як сьогодні день обернувся.

Іноді мені здавалося, що я відчуваю погляд Максима на собі та в цю мить в мене починали палати щоки.

На одному зі світлофорів я наважилася спитати, таки програвши битву в моїй голові питати чи ні.

— Максим, а чому ти не зізнався своїй мамі про мою брехню? Я думаю вона б зрозуміла.

Максим завмер за кермом тільки міцніше стискаючи руки.

Мені здавалося, що моє питання відкрило в ньому якийсь ящик Пандори. Так люто він виглядав.

— Якщо не хочеш то не треба відповідати, то я так, не подумала, — мені було ніяково за своє питання. Бо з ним трапилася така метаморфоза.

— Ні, питання доречне. Я ще вчуся приймати ситуацію та правильно реагувати. На те що відбувається в моїй родині. Можу сказати, що злитися зараз я почав більше екологічно, — навіть з кривою посмішкою Максим не здавався небезпечним. Та лють не так швидко відпускала.

— Я не психолог, але може треба виговоритися? — трохи невпевнено проговорила, перебираючи в пальцях китиці шарфа.

— Так, можливо, — з його легенів вирвався глибокий видих.

— Аню, мені важко ділитися. Ми з батьком домовилися, що оберігаємо маму від стресів, усіма можливими способами. Це була одна із порад лікарів, як налаштуватися на одужання.  У моєї мами рак. Вона пережила операцію й декілька курсів хімії. Зараз вона в перерві лікування й ми очікуємо на результати аналізів. Мама активна жінка й залишити її без роботи, могло бути гірше. А якщо думка, що в мене наречена її радує, то я готовий зіграти нареченого, — з паузами розповів він.

Після слів про рак, я завмерла. Я вже чула ці слова від лікарів, але ми пізно дізналися діагноз. Бабусю було не врятувати.

— Я розумію тебе. Я стану найкращою нареченою із фіктивних, так що ніхто й не здогадається, — я намагалася пожартувати. Мені стає незатишно в такі паузи, бо розуміння, що ти нічого не можеш вдіяти гранітною плитою давить на тебе.

— Хто? — запитав Максим поглядаючи на мене.

— Бабуся, — тихо прозвучав мій голос. Я не хотіла більше говорити, всі питання й слова зараз були не доречні.

Далі ми їхали в тиші, хіба що  з радіо лунала якась ненав’язлива мелодія.

Кожен із нас був у своїх думках. Якось так вийшло, що зазирнули в наболіле.

В мене тепер є бажання повністю звільнити Аллу Андріївну від організації цього корпоратива. Можливо це бажання просто рятувати всіх довкола.

— Приїхали, — пролунало збоку.

Ми вже стояли коло мого дому і я вже бачила двері під’їзду підсвічені тьмяною лампою.

— Дякую, що підвіз. І пробач, що нагородила сьогодні багато чого, — я просила вибачення одразу за все.

— Все добре. У долі свої плани на нас, — він посміхнувся дивлячись мені в очі, а потім вийшов з машини.

Я не встигла здивуватися, як двері з  мого відчинилися й мені запропонували руку, щоб вийти.

Хто я така, щоб не скористатися такою пропозицією.

— Ходімо, я проведу, — тримаючи мене за руку проговорив Максим.

Зачинив двері так натиснувши кнопку на ключах зачинив машину.

Так тримаючись за руки ми дійшли до під'їзду. Його долоня була такою приємно пекучою.

Я застигла коло дверей, мені не хотілося його відпускати.

— Ти чого? Веди. Впевнюся, що ти ціла дійшла до квартири й поїду. На чай не напрошуюсь, — така приємність звучала в його словах, що я тільки посміхнулася дивлячись в його очі.

Під’їзд, як виявилося знову зі зламаним домофоном, що заходь хто хоче.

Максим на це тільки скептично хмикнув, але промовчав. 

Ліфт зустрів мирним гудіння, що різало вуха в нічній тиші.

Якось швидко сьогодні ліфти доставляють мене на місце призначення. Сьомий поверх виявляється так низько. Я не встигла надихатися цим запахом гіркого апельсина та дерева. Та увібрати максимум тепла, що йшло від його тіла

— Ось тут я й живу, — вказала на двері на клітині.

— Добре, тоді до завтра. Я пам’ятаю о десятій, — дивлячись на мене проговорив Максим.

— Так, — кивнула я, намагаючись граційно знайти ключі.

Але моя сумка мені мстилася за сьогоднішні знущання й виходили якісь незграбні тортури для мене.

Нарешті завітна зв’язка в мене. Скоріше до квартири. Я маю надію розірвати ці кайдани ніяковості.

Бо мій мозок малює зовсім інші картинки, як закінчити цей вечір.

Клац, клац видав замок.

— До завтра, — прослизаючи у квартиру видала я.

— Надобра ніч, — почулося мені й за секунди ліфт мирно загудів відкриваючи свої створи.