Ласкаво просимо до програми «Кава на Плутоні»

У нашому світі мало вибору, якщо не сказати, що його не існує взагалі. Уроки з всесвітньої історії не зайняли своє місце у голові багатьох, тому знову влада над світом належить впливовій меншості. Таких, як я, незліченно багато. Нам немає місця на Землі, планета більше не може вмістити п’ятнадцять мільярдів людей. Ресурсів недостатньо, як і місць на континенті.

Антарктида більше не земля вічного льоду, замість неї – голе каміння й одні біди для міст, що затопили розталі льодовики. Тому у нас немає вибору, ми не можемо його купити чи вкрасти, лиш змиритися та поставити підпис під згодою на державну програму «Кава на Плутоні».

Яскраві постери та рекламні ролики звідусіль гомоніли про нову можливість для людства – жити на Плутоні. Збіса далеко, але там є життя. Міжконтинентальна рада уклала угоду з позаземною цивілізацією. В обмін на територію та допомогу до адаптації до життя на крижаній планеті, ми маємо відпрацювати на їхніх надземних станціях різноробочими. Хоч це й інопланетяни, але ведуть справи наче земляни.

Останній день на рідній планеті зустрічає суцільною спекою, навколо лиш хмарочоси, чиї верхівки заховані у густій кіптяві промислового району. Сонце майже не видно, і я не пригадую єдиного дня за останні десять років, аби хоча б побачити сонячний промінчик. Третину свого життя я наче тушкуюсь під кришкою, але тепер я можу вибратися та, як голосить реклама, випити кави на Плутоні.

Пошарпаний комунікатор дратівливо пищить від нагадування про сьогоднішню поїздку за орбіту, і я квапливо забігаю в метро. Навколо багацько людей у такому ж сірому костюмі, що і я. Вони теж підписалися на програму та прямують туди ж, куди я. Ніхто і не намагається завести розмову, на їх обличчях лиш смирення, у деяких – зачудування від дивовижної мандрівки. Не знаю, чи усі відчувають смуток за рідною домівкою, але наразі це єдине, що є у мене. Рідні немає, отже, сумувати теж ніхто не буде. Зрештою, у нашому світі будь-які міжособистісні зв’язки – лише тягар.

Величезний міжпланетний лайнер видається непомірно розкішним для бідненького району. Він потихеньку наповнюється людьми у сірій формі, однак посеред всієї сірості пейзажу бачу рожеву пляму. Рожевоволоса дівчина за пару метрів переді мною нетерпляче тупотить по землі в очікуванні черги та оглядається навколо. На мить її карі очі знаходять мене, акуратні брові вигинаються у подиві та невдоволенні. Я швидко відвожу погляд і розумію, що незнайомка… дивна. 

Волосся не має значення, бо так себе розважало багато бідняків, красячи пасма то фурациліном, то зеленкою. Але вона наче щойно з дорогого салону. Шкіра гладенька та чиста, жодного сліду від пилу та димли промислового району. Очі занадто зухвалі, як і рухи. Мова її тіла свідчить про те, що вона точно не звідси. Але навіщо тоді вона тут?

Мотаю головою, відганяючи думки. Як я вже сказав, зв’язки з будь-ким – це тягар, а мені він не потрібен, ні на Землі, ні на Плутоні. Гладко поголений та награно усміхнений капітан охорони перевіряє чіп у шиї та мою перепустку на лайнер. Швидко і бридко, наче не хоче і кінчиком нігтя торкнутись до когось такого, як я. Але до того можна звикнути, з часом і після декількох діб за ґратами з побиття подібних снобів.

Не затримуючи черги, вхожу всередину лайнеру та заклякаю на місці, роздивляючись усе навколо. Я наче всередині величезного вулика. Кімнатки у формі сот сягають самої стелі, де усе освічує холодне штучне сонце. Наче знущання, що ми його можемо побачити лиш тут.

- Гей, триста другий номер, не затримуйся, прямуй в кабінку 12F, - лунає суворий голос члена екіпажу лайнера. Дивлюсь на цифри у своїй перепустці та розумію, що це не мені, але поквапитись не завадить.

Людські соти поділені по секторам, а піднятися до них можна лиш завдяки гравітаційним платформам, до яких уже неабияка черга. Пригадую з історії країну, життя у якій було однією суцільною чергою з черг. Про це колись перед смертю розповідала покійна прабабуся, що ще застала її. Вона ностальгувала, а мені було не в тямки, навіщо так тужити за цим.

Черга рухається швидко, пару хвилин, і я на у своїй кабінці на рівні D. Пару секунд млоїть у голові від різкого підйому, але фільтри у кабінці відмінно справляються із загидженим повітрям району, перетворюючи його на прохолодний бриз. Нарешті в очах розвиднюється, навколо лиш дві койки-капсули та тумбочки для наших невеличких пожитків. Що ж, сподіваюсь, інопланетяни нас забезпечать усім необхідним.

Раптово двері капсули відчиняються, на порозі стає рожевоволоса дівчина та оглядає усе навколо, в тому числі і мене. Не відвожу від неї погляду, стежу, оскільки вона може виявитись ким завгодно. Що, як це провокація від руху опору міжконтинентальній владі? Хоч вона і не сильно на терористку схожа.

- Що? – вона невдоволено дивиться на мене, проходячи до свого місця. Я мотаю головою та повертаюсь до своїх речей, які хочу скласти в тумбочку. Іноді все ж поглядаю на свою супутницю. – Подобається витріщатися на дівчат? Ти збоченець?

- Ні, зовсім ні, - я мотаю головою, поки вона складає руки на перед собою та невдоволено дивиться на мене. – Ти просто не схожа на тутешню. 

Незнайомка сторожко дивиться на мене, опускаючи руки. Вона не збирається нічого казати, в її очах – страх.

- Я не донесу на тебе. Мені немає діла, я хочу просто спокійно добратися до Плутона. Хай ти терористка чи шпигунка, але… - вона раптово починає сміятися, дивлячись на мене.

- Я що? – витираючи сльози біля кутиків очей, повторює вона. – Ні, ти помиляєшся. Я ні те, ні інше.

Вигинаю брову, недовіряючи її словам. Незнайомка нарешті заспокоюється та усміхається.

- Я Ліла, не переживай з мене кепська терористка, до аматора не дотягую, - усміхаюсь, дивлячись на неї, але розумію та відчуваю, що вона щось не договорює. – А ти?

- Нікола, - це все, що вона має знати про мене, аби один одному ми не були тягарем. Ліла коротко киває, розуміючи мою небагатослівність.