Маккофе

Оля зняла з батареї Вітину футболку й натягла просто на голе тіло. Футболка була тепла.

З ванної ще тягло порошком і вологою, у коридорі під дверима дитячої лежав забутий носок, а на кухні чекала чашка, яку вона поставила туди ще після вечері.

Вітя вже ліг. Перед тим зазирнув у ванну, поцілував Олю в мокру скроню й нагадав, що завтра треба не проспати, бо Златі на перший урок. Наче це коли-небудь залежало від Олі. Першою однаково прокинеться Злата.

Оля босоніж пройшла на кухню й причинила за собою двері, щоб світло не падало в коридор. Верхнього не вмикала, тільки маленьке над плитою. Воно було жовте, старе й лишало від їхньої звичайної кухні невеликий освітлений клаптик: стіл, раковину, половину холодильника, Олині руки.

На столі лежав роман, розгорнутий сторінками донизу.

За вечір Оля прочитала двадцять із чимось сторінок, і за цей час головний герой устиг купити банк, звільнити двох директорів і притиснути героїню до стіни. Героїня, яка до зустрічі з ним якось самостійно дожила до дорослого віку, поруч із ним регулярно забувала, як працюють слова й коліна.

Оля книжку обожнювала, особливо головного героя. У житті вона витримала б його хвилин п’ятнадцять. У книжці витримувала вже двісті сімдесят сторінок і збиралася дочитати до кінця.

Вона переклала роман на підвіконня й відчинила верхню шафку. За пачкою гречки стояла коробка «Маккофе». Оля витягла пакетик і зазирнула всередину — лишилося ще чотири.

Треба докупити.

Коробку вона повернула на місце, пакетик надкусила збоку й розірвала зубами. Ножиць біля чайника не було, а шукати їх вона не стала. Висипала порошок у чашку з надщербленим вушком і ввімкнула чайник.

Поки вода грілася, відрізала два шматки білого батона, намастила масло товсто, до самого краю, поклала по два кружальця вареної ковбаси. З холодильника дістала банку огірків, виловила один пальцями, злизала із зап’ястка холодну краплю розсолу й порізала огірок навскіс. Кінчик з’їла над дошкою, потім іще один шматочок.

Чайник клацнув.

Від окропу порошок збився світлою пінкою. Оля розмішала його ложечкою, постукала нею об край чашки й зробила ковток іще дорогою до столу.

Обпекла язик.

Мама колись купувала їй таку каву на ринку, у тонкому пластиковому стаканчику. Узимку його неможливо було нормально тримати: гаряче пробирало крізь пластик, пальці мерзли, долоні пекло, й Оля переставляла стаканчик із руки в руку, поки мама складала колготи у великі картаті сумки. Від контейнерів тягло мокрим картоном, сніг під ногами давно перетворився на сіру кашу, а кава була солодка й така гаряча, що після першого ковтка тепло розходилося аж під куртку.

Оля вже не пам’ятала, чи справді та кава була такою самою.

Стаканчик у руках пам’ятала.

І мамині пальці, почервонілі від холоду.

Вона зробила ще ковток, забрала канапку й книжку, сіла боком на табуретку й підібгала під себе одну ногу. Навушники лежали там, де вона їх лишила.

У книжці мільярдер саме повідомляв невинній овечці, що відтепер вона житиме в нього. Оля відкусила канапку.

Ну нарешті.

Пісні змінювали одна одну й читати не заважали. Оля гортала сторінки, доїдала канапку, час від часу тяглася по чашку. Мільярдер наказував, овечка пручалася, поки що не дуже переконливо, і Оля була цілком задоволена.

Наступна пісня почалася тихо, і вона ще встигла дочитати абзац, перш ніж сама підхопила:

— Шампанські очі…

Палець лишився між сторінками. Оля всміхнулася.

Оцю вона любила.

Коли слухала востаннє, не згадалося. Може, десь у машині, може, Вітя вмикав. Та й неважливо: рот уже знав слова, а нога під столом — ритм.

Оля повернулася до книжки. Прочитала абзац, потім другий, а на третьому зрозуміла, що не знає, про що були перші два. Перечитала. Нога гойдалася далі, і тепер до неї приєдналося плече.

Вона ще трохи потримала книжку перед собою, а тоді засміялася, закрила її й поклала на підвіконня.

Сидіти більше не хотілося.

Оля поставила чашку на стіл і підвелася.

Спершу тільки переступила з ноги на ногу. Пройшла до вікна, повернулася назад, ледь повела плечима. Босі ступні м’яко ковзнули по прохолодному лінолеуму, раз і вдруге. Вона підхопила волосся обома руками, зібрала на потилиці й відпустила, і воно розсипалося по плечах.

Оля вже тихо підспівувала.

На їхній кухні особливо не розженешся: два кроки — і стіл, поворот — і холодильник. Табуретку довелося відсунути босою ногою ближче до стіни. Оля розвернулася біля плити, провела долонею по стільниці й заплющила очі.

Музика одразу стала ближчою.

Підлога холодила ступні. Ще вологе після душу волосся торкалося шиї, футболка ковзала по голих стегнах. Оля рухалася повільно, часом майже спиняючись, а тоді знову ловила ритм плечем, стегном, поворотом голови. Одна рука ковзнула у волосся, друга — по животу й боку, потім обидві піднялися над головою.

Футболка поповзла вище.

Оля не помітила.

Десь за дверима лишилися мокра білизна в машинці, каструля з-під гречки й помаранчевий фетр, за яким вона сьогодні обійшла три магазини. Завтра з нього треба було зробити гарбуз. Маркова контурна карта теж чекала до завтра; сьогодні Дніпро міг і далі спокійно впадати в Каспійське море.

Ніхто не кликав.

Оля повільно обернулася на місці й усміхнулася із заплющеними очима. Пісня скінчилася, але вона не сіла. Наступна була повільніша, і Оля підлаштувалася під неї, не розплющуючи очей: потяглася всім тілом угору, опустила руки, провела долонями по стегнах. Волосся лоскотало спину.

За вікном проїхала машина. Світло фар пройшло по стелі й зникло.

Оля розплющила очі.

У чорному склі відбивалася кухня, залита жовтим світлом, і Вітя у дверях.

У руці він тримав порожню склянку. Волосся з одного боку прим’яла подушка, на щоці лишилася тонка смуга від наволочки.

Оля всміхнулася йому у відображенні й танцювала далі.