Кава з кардамоном

До середи Ліда перестала помічати запах згарища, поки не виходила надвір.

На холодному повітрі Одеса пахла мокрим каменем, портом і морем, а тоді вона сідала в трамвай і раптом чула дим від власного волосся. У готелі доводилося вішати пальто біля відчиненого вікна. До ранку запах майже зникав, а ввечері повертався разом із нею з «Якоря».

Від ресторану лишилося пів зали, чорна кухня й один стіл, який Давид Стамболі щоранку наказував витирати від будівельного пилу. Сам він приходив у білій сорочці. Ліда спершу сприйняла це за позу, потім перестала шукати пояснення: у чоловіка, який дванадцять днів тому втратив кухню, склад і частину ресторану, могли лишатися свої способи триматися купи.

Сьогодні він поставив другу чашку кави на край її столу й сів навпроти. Ліда навіть не підвела голови.

— Ви дарма її принесли. Я нічого не приймаю від людей під час перевірки.

Давид глянув на чашку.

— А я вам і не пропонував. Я собі дві налив.

— І другу випадково поставили на мої документи?

— На мої документи, — поправив Давид і більше нічого не сказав.

Це й дратувало. Інший власник ресторану за два мільйони можливої виплати вже розповів би їй про дітей, кредити, двадцять років праці й офіціантку, яка сама виховує трьох. Давид не просив нічого. Він відповідав на поставлені запитання, приносив документи, знаходив рахунки, яких бракувало, і жодного разу не спробував зазирнути в її чернетку. При цьому Ліда третій день відчувала, що він щось від неї ховає, і точно не гроші, бо з грошима якраз усе було майже непристойно чисто.

Заявлене обладнання існувало. Згоріла морозильна камера коштувала стільки, скільки стояло в рахунку. Запас алкоголю підтверджувався накладними. Навіть каперси, дванадцять банок по дев'ятсот грамів, знайшлися в останній інвентаризації. За десять років роботи Ліда надивилася на людей, які після пожежі згадували про неіснуючі холодильники, дорогу техніку, куплену нібито за готівку, і двадцять ящиків коньяку, що дивним чином не лишили по собі жодного рахунку. Давид не додав собі навіть зайвої пачки серветок, і саме тому сорок сім тисяч двісті гривень їй не подобалися.

Вона ще раз пройшла останній стовпчик і поклала ручку.

— Давиде Марковичу, підійдіть, будь ласка.

Він пересів ближче, і вона повернула до нього аркуш.

— Ось закупівлі. Ось реалізація. Ось харчування персоналу й зіпсовані продукти. А це те, чого немає ніде. За рік виходить сорок сім тисяч двісті.

Виправдовуватися він не став. Нахилився над таблицею й кілька хвилин читав її розрахунок від початку до кінця, а Ліда дивилася не на нього, а на його руку. Лівий манжет сидів трохи тугіше за правий: під тканиною ховалася перев'язка, край якої вона помітила ще в понеділок.

— Можуть бути помилки постачальників, — нарешті сказав Давид. — Двоє досі пишуть накладні від руки, причому один переконаний, що цифра сім повинна виглядати як церковний підсвічник. Я сам іноді телефоную перепитувати.

— Їхні помилки я винесла окремо. Сто сорок гривень за рік. — Вона посунула до нього другий аркуш. — Подивіться, що зникає. Пшоно, гречка, олія, куряче стегно, морква, цибуля. Риба у вас сходиться майже до грама, алкоголь до пляшки. Якби хтось із персоналу роками крав із кухні, я б дуже здивувалася такій любові до пшона.

Давид підвів очі. Досі він дивився на неї так, як дивився на всіх, хто заходив до «Якоря»: уважно, чемно, трохи відсторонено. Тепер увага лишилася, а відстороненість зникла.

— Ви добре знаєтеся на ресторанному обліку.

— Я добре знаюся на тому, коли цифри чогось не договорюють.

— Персонал їсть на роботі.

— Ваш персонал харчується за окремим актом. Дванадцять людей, щотижня. Я його бачила.

— І що ви збираєтеся з цим робити?

— Поки що з'ясувати, куди йшла їжа. Бо мій керівник зробить інше: побачить товар, якого немає ні в продажах, ні на складі, і вирішить, що частина ресторану працювала повз касу або що заявлені залишки на день пожежі не відповідають справжнім. Йому цього вистачить, щоб шукати підстави зменшити виплату.

— А вам?

— А мені бракує факту.

Він ще раз перечитав її записи, потім узяв свою чашку, зробив ковток і тільки тоді посунув другу через стіл.

— Вона вже холодна.

— Це не змінює моїх правил.

— Я й не намагаюся їх змінити. Мені шкода кави.

Запах кардамону пробивався крізь гар. Ліда працювала від восьмої ранку, обідала сиром із пластикового контейнера, останні дві години в неї боліла голова, а тепер від згарища ще й почало дерти в горлі. Вона прокашлялася, потяглася через накладні й узяла чашку, якої досі вперто не чіпала. Кава справді вихолола, але після кількох ковтків горло відпустило, і Ліда поставила чашку біля ліктя й повернулася до накладної.

— Тут за двадцять третє дві поставки. Друга звідки?

Давид сперся долонею на край столу, прочитав рядок і потягнувся по сусідню папку.

— Це не поставка. Повернення провели через прихід, бухгалтерка потім виправляла.

— Виправлення де?

— Зараз знайду.

Поки він гортав папку, Ліда знову взяла чашку й тепер уже розібрала пряність.

— Це кардамон?

Від документів він відірвався не одразу.

— Вам не подобається?

— Подобається.

Він кивнув і повернувся до паперів, а вона відсунула чашку й поклала палець на рядок.

— Добре. Тепер пшоно. Двадцять шість кілограмів за місяць. У списанні немає, у залишках немає. Куди воно поділося?

— Я не знаю, що вам на це відповісти.

— Знаєте. Ви вибираєте, що відповісти, а це інше. Бо поки що двадцять шість кілограмів крупи в мене просто зникли.

— Не зникли.

Ліда підвела голову.

— Тоді завтра покажете, куди вони поділися.

Давид закрив папку.

— Покажу те, що знайду.

***

Наступного ранку Давид грів воду на похідній плитці, що стояла на старому металевому столику, і на ньому знову була біла сорочка із застебнутими манжетами. Ліда зняла пальто й повісила на спинку стільця.