Розділ 9: Повний місяць (або «Коли реальність перестала бути безпечною»)

Таїсія не спала.

Лежала в ліжку, закутана в ковдру, як у кокон, і слухала. Ліс шумів - не так, як зазвичай. Не заспокійливо, а тривожно. Ніби дерева перешіптувалися, попереджаючи одне одного про щось важливе. Годинник на стіні відрахував північ. Місяць зійшов над Сосонівкою - повний, круглий, яскравий, як прожектор, що висвітлює сцену. Таїсія встала, підійшла до вікна. Віконниці були зачинені, але між дощок пробивалося світло - холодне, сріблясте, майже живе. Вона торкнулася дерева. Холодне. Серце калатало.

«Не дивися, - сказала вона собі. - Северін просив. Не дивися. Залишся всередині. Чекай».

Але цікавість - вона як кіт. Не відстає. Дряпається зсередини, поки не випустиш. Таїсія повільно відчинила віконницю. Зовсім трохи. Щілину. Щоб побачити, але не бути поміченою. І побачила. Вулиця Лісова була залита місячним світлом. Порожня. Тиха. Будинки стояли темні, вікна зачинені, як очі, що не хочуть бачити. І раптом - рух. Із лісу вийшли вони. Вовки. Не один, не два - зграя. Таїсія порахувала: вісім. Може, дев'ять. Великі, сильні, з густою шерстю, що блищала в місячному сяйві. Вони йшли повільно, впевнено, як господарі території. Не крадькома - відкрито. Ніби знали: їм нічого боятися.

Таїсія притиснулася до стіни, намагаючись дихати тихо. Серце грюкало так, що здавалося - його чути на вулиці. Вовки йшли головною вулицею. Не збоку, не узліссям - саме серединою. Повз будинки, повз кав'ярню, повз церкву на розі. Один за одним. Як процесія. Як ритуал. Попереду йшов найбільший - сірий, майже білий, з широкими плечима і рухами, що видавали вождя. За ним - інші: руді, чорні, строкаті. Кожен - зі своїм характером, своєю поставою, своєю силою. І раптом Таїсія побачила його. Чорного. Він йшов трохи осторонь від інших, але не позаду. Поруч. Як рівний. Шерсть - чорна, як ніч, густа, блискуча. Постава - напружена, але гнучка, як у танцюриста. І очі. Бурштинові. Таїсія завмерла. Дихання перехопило. Вона знала ці очі. Знала цю ходу. Знала цю постать, навіть у іншому тілі.

«Ні, - прошепотіла вона. - Ні, це неможливо».

Але чорний волк ішов, і в кожному його русі було щось знайоме. Стриманість. Увага. Спосіб тримати голову - трохи вище, ніж потрібно, як у людини, що звикла думати, а не просто діяти. Зграя зупинилася. Прямо посеред вулиці. Білий вовк задер голову, завив. Протяжно, глибоко, з вібрацією, що пройшла крізь землю, крізь повітря, крізь саму Таїсію. Інші підхопили. Хор. Давній, дикий, прекрасний і страшний одночасно. Чорний волк не завивав. Стояв, дивився вперед. Напружено. Ніби стримувався. Таїсія не могла відірвати погляду. Всередині - хаос. Страх, цікавість, неприйняття, щось ще - схоже на розуміння, але таке болісне, що хотілося закрити очі і не відкривати.

«Це він. Це Северін. Я знаю».

Але як? Виття припинилося. Зграя рушила далі. Повільно. Урочисто. Вони пройшли повз кав'ярню, повз дім Валентини, повз Ковалевих. І жоден будинок не відчинив дверей. Жодне вікно не висвітлилося. Ніби всі знали: це не їхня справа. Це не їхній час. Чорний волк зупинився. Різко. Повернув голову - прямо до вікна Таїсії. Вона здригнулася, притиснулася до стіни, але не відвела погляду. Не могла. Він дивився. Довго. Бурштинові очі - навіть у вовчому обличчі - залишалися тими самими. Глибокі. Сумні. Знайомі. Таїсія відчула, як по щоках покотилися сльози. Не від страху. Від розуміння. Від втрати чогось, що вона навіть не встигла назвати. Чорний волк відвернувся. Рушив за зграєю. Вони зникли за поворотом, розчинилися в темряві, ніби їх не було. Таїсія стояла біля вікна ще довго. Не рухалася. Не плакала більше. Просто дивилася в порожнечу, де ще хвилину тому були вони.

Вовки.

Перевертні.

Северін.

«Боже, - прошепотіла вона. - Я закохалася у вовка».

Потім, повільно, як у сні, вона зачинила віконницю. Сіла на ліжко. Відкрила блокнот тремтячими руками. Написала:

«Повний місяць. Зграя пройшла вулицею. Вісім або дев'ять вовків. Ішли відкрито. Ніби це їхня територія. Ніби це їхнє право. Чорний волк. Бурштинові очі. Це він. Я знаю. Це Северін. Він - вовк. Або людина-вовк. Або щось ще, чому я не знаю назви. Він знав. Завжди знав. Тому не їв. Тому чув все. Тому йшов до заходу. Тому попередив мене. Тому боявся. Не за мене. За себе. За те, що я дізнаюся. За те, що побачу. За те, що більше не зможу дивитися на нього так, як раніше. Але він помиляється. Я зможу. Бо я вже дивлюся. І бачу не тільки вовка. Бачу його. Северіна. Людину, що боїться сама себе більше, ніж будь-кого іншого».

Вона закрила блокнот. Лягла. Заплющила очі. Але сон не йшов. Всередині - буря. Питання, відповіді, нові питання.

«Марта знала? Звісно, знала. Тому переїхала сюди. Тому відкрила кав'ярню. Щоб бути поруч. Щоб допомагати. Щоб... що? Захищати їх? Годувати? Давати притулок?

Валентина знає. Ковалеви знають. Євдокія Петрівна знає. Всі знають. Усе село. Тому вони приходять за розкладом. Тому уникають повного місяця. Тому живуть так, ніби це нормально - ділити територію з вовками. А Северін... він частина зграї. Чорний волк. Самотній, але не вигнаний. Поруч, але осторонь. Ніби сам вибрав це місце. Цю відстань». Таїсія перевернулася на бік, обійняла подушку.

«Що тепер? Він повернеться? Зможе дивитися мені в очі, знаючи, що я бачила? Зможу я дивитися на нього, знаючи, що під шкірою - інша шкіра, під людяністю - дикість?»

Відповіді не було. Тільки тиша. І далеке виття, що долинало з лісу, як колискова. Страшна. Прекрасна. Справжня.

Ранок прийшов повільно, ніби сам боявся руйнувати те, що сталося вночі.

Таїсія прокинулася від сонця - рідкісного, яскравого, що пробилося крізь хмари. За вікном співали птахи, шуміли сосни, все виглядало звично. Ніби повний місяць був сном.

Але Таїсія знала: це не був сон.

Вона встала, вмилася холодною водою, одяглася. Спустилася до кав'ярні. Відчинила двері, вікна, віконниці. Повітря пахло свіжістю, сосновою смолою, осінню.