Розділ 8: Попередження (або «Коли повний місяць перестав бути просто красивим»)

Минуло три тижні з моменту, як Северін зник.

Три тижні тиші. Три тижні очікування, що повільно перетворювалося на тривогу, а потім — на звичку жити з порожнечею, як з відсутнім шматком пазла. Кав'ярня працювала. Гості приходили за розкладом — старий із ціпком по суботах, Валентина по неділях, Ковальови по п'ятницях. Усе йшло своїм чередом, як годинник, заведений Мартою і тепер тікаючий у руках Таїсії. Але щось змінилося. Таїсія не могла пояснити — що саме. Просто відчувала. У повітрі висіла напруга, як перед грозою. Люди приходили ті самі, але дивилися інакше. Не на неї — повз. У вікна. У ліс. Ніби чекали. Валентина стала мовчазнішою. Раніше вона пила каву повільно, інколи перекидалася парою фраз. Тепер — приходила, сідала, дивилася у вікно. Мовчки. Як вартовий на посту. Ковальови теж стали напруженішими. Ганна метушилася більше звичайного, Ірина не жартувала, Олена постійно поглядала на годинник. Ніби у них був дедлайн, про який знали всі, крім Таїсії. Старий із ціпком узагалі перестав замовляти чай. Приходив, сідав, дивився у вікно. Півгодини. Годину. Потім вставав і йшов. Ані слова.

Таїсія запитала у Валентини:

— Що відбувається? Усі якісь… насторожені.

Валентина подивилася на неї довго. Потім сказала:

— Скоро повний місяць.

— І що?

— У Сосонівці повний місяць — особливий час.

— Особливий як?

— Дізнаєшся. Коли прийде.

І знову це. «Коли прийде». «Коли будеш готова». Таїсія вже готова була кричати від цих недомовок. Але не кричала. Записувала. У блокнот. Усе, що помічала.

«Три тижні без Северіна. Люди нервують. Дивляться в ліс. Валентина говорить про повний місяць. Щось має статися. Щось, про що всі знають, але мовчать. Я втомилася від загадок. Але відчуваю — скоро все відкриється. Хочу я того чи ні».

А потім — ввечері, коли вона підмітала підлогу і збиралася зачиняти — двері відчинилися. Северін. Таїсія завмерла. Мітла випала з рук, грюкнулася об підлогу. Він стояв на порозі. Той самий — високий, у пальті, з розпатланим волоссям. Але не той самий. Обличчя — виснажене. Очі — втомлені. Ніби він три тижні не спав. Або біг. Або воював із чимось невидимим.

— Северіне, — видихнула вона.

— Таїсіє. — Голос хрипкуватий. Ніби давно не говорив.

Він увійшов. Не сів. Просто став посеред кав'ярні і дивився на неї. Довго. Ніби перевіряв — реальна вона чи ні.

— Ти де був? — Таїсія ступила до нього. — Три тижні! Ти просто зник! Я думала…

Вона не договорила. Бо не знала, що саме думала. Що він помер? Пішов назавжди? Був примарою, і вона його вигадала?

— Вибач, — сказав він тихо. — Мені треба було… вирішити дещо. На самоті.

— Три тижні?

— Так.

Таїсія хотіла накричати на нього. Запитати, чого біса він так чинить. Але побачила його обличчя. Змучене. Розгублене. І крик застряг у горлі. Замість цього вона запитала:

— Ти в порядку?

Він усміхнувся. Сумно.

— Не знаю. Але прийшов. Бо… — Він замовк, стиснув кулаки. — Бо мав попередити тебе.

Таїсія насторожилася. Всередині — легенький холодок, як від відчинених дверей.

— Про що?

Северін підійшов ближче. Подивився на неї серйозно. Без тієї м'якості, до якої вона звикла.

— Позавтра — повний місяць. Вночі. Я прошу тебе: не виходь з дому. Ні під яким приводом.

Таїсія моргнула.

— Що?

— Не виходь з дому. Після заходу. До світанку. Зачини двері, вікна, віконниці. Не дивися в ліс. Не виходь на шум, навіть якщо здаватиметься, що хтось кличе. Просто… залишся всередині.

Вона дивилася на нього, намагаючись зрозуміти — жарт це чи ні. Але він не жартував. Обличчя — кам'яне. Голос — тихий, але твердий, як наказ.

— Северіне, ти мене лякаєш.

— Не хочу лякати. Хочу попередити. — Він провів рукою по обличчю, втомлено. — Сосонівка в повний місяць — це не та Сосонівка, яку ти бачиш удень. Вночі тут… інші правила. І якщо ти не дотримуватимешся їх — може статися погане.

— Яке погане? — Таїсія відчула, як серце застукало швидше. — Що відбувається в повний місяць?

— Не можу сказати.

— Чому?

— Бо ти не повіриш. Або повіриш — і злякаєшся. Або не злякаєшся — і захочеш побачити сама. А цього не можна. Не зараз. — Він ступив ще ближче, взяв її за плечі. Міцно. Погляд — прямий, пронизливий. — Таїсіє, я прошу. Не як друг. Як той, хто знає. Залишся вдома. Один раз. Довірся мені.

Таїсія дивилася в його бурштинові очі. Бачила відчай. Справжній. Не награний.

— Ти щось знаєш, — сказала вона тихо. — Про Сосонівку. Про ліс. Про те, що тут відбувається по ночах.

— Знаю.

— Тоді скажи мені. Я маю право знати. Я тут живу.

— Знаю. І тому прошу залишитися вдома. Бо… — Він замовк, відпустив її, відвернувся до вікна. Голос став тихішим. — Бо в повний місяць тут небезпечно. Для людей. Для тих, хто не знає правил. Для тих, кого… можуть прийняти за чужого.

— За чужого? Хто може прийняти?

Северін не відповів. Просто стояв, дивився у вікно, на ліс, що темнів за склом. Таїсія відчула, як всередині закипає. Не злість — відчай.

— Усі так кажуть! — видихнула вона. — Марта щось знала, але не сказала. Валентина знає, але мовчить. Євдокія Петрівна натякає, але не пояснює. І ти — ти теж знаєш, але ховаєшся за «не можу сказати». Коли ж мені скажуть правду? Коли я помру від цікавості?

Северін обернувся. Різко. На обличчі — біль. Справжній. Глибокий.

— Я не хочу, щоб ти померла, — сказав він. — Взагалі. Ні від цікавості, ні від дурості. Тому й прошу. Тому й стою тут, хоча мені… — Він обірвав себе, стиснув щелепи. — Хоча мені зараз не варто було приходити. Занадто близько до повного місяця. Але я прийшов. Бо ти для мене важлива. Таїсія завмерла. Ці слова пролунали так несподівано, що вона забула, про що хотіла запитати.

— Важлива? — перепитала вона.

Северін кивнув. Повільно. Ніби кожен рух давався важко.