Розділ 7: Денне світло і таємниці (або «Коли дружба починається з кави, а закінчується питаннями»)

Після тієї ночі Северін став приходити регулярно.

Не щодня — це було б дивно. У Сосонівці в усіх був свій розклад, Таїсія це вже зрозуміла. Старий із ціпком — по суботах. Валентина — по неділях. Ковальови — по п'ятницях. Кожен знав свій день, свою годину, свій столик. Як негласна домовленість, яку ніхто не обговорював, але всі дотримувалися.

Северін же з'являвся… коли хотів.

Інколи у вівторок — найтихіший день, коли в кав'ярні було лише двоє-троє гостей. Інколи в четвер — коли взагалі майже нікого. Інколи пізно ввечері в неділю, вже після Валентини, коли Таїсія підмітала підлогу і збиралася зачиняти.

Він не вписувався в систему. І це було першим дивним.

Таїсія помітила це на третьому тижні. Сиділа ввечері з блокнотом, звіряла записи. Усі гості — на своїх місцях, у свій час. Як годинник. Як ритуал.

А Северін — ні. Він приходив три-чотири рази на тиждень, але ніколи в одні й ті самі дні. Ніколи в одну й ту саму годину. Ніби правила на нього не поширювалися.

Таїсія записала в блокнот:

«Северін — поза розкладом. Чому? Марта встановила систему для всіх. Невже він не знав? Чи знав, але… ігнорував? Чи система на нього не діє?»

Але вона не заперечувала. Більше того — чекала. Щоразу, коли двері відчинялися, серце підстрибувало: «Це він?» І якщо так — всередині ставало тепліше, ніби хтось додав олії в лампу. Не тому що закохалася — хоча бурштинові очі робили свою справу. Не тому що сумувала — гостей вистачало. А тому що з ним було легко. Ніби він розумів без слів. Ніби між ними була мова, яку вони обоє знали, але ще не почали використовувати. Вони розмовляли. Про дрібниці: про погоду, про соснові шишки, про те, чому осінь пахне інакше, ніж літо. Про серйозне: про те, що означає бути вільним, чому люди бояться тиші, і чи можна почати заново, якщо минуле тягне за рукав. Северін говорив мало, але точно. Ніби кожне слово зважував на внутрішніх вагах. Таїсія — більше, бо з ним хотілося говорити. Ділитися. Не боятися здаватися дурною або надто відкритою. Він слухав. По-справжньому. Не кивав для ввічливості, не чекав своєї черги висловитися. Просто слухав. Як Марта. І поступово — непомітно, як осінь переходить у зиму, — між ними виросла довіра. Не гучна, не задекларована. Тиха. Як коріння дерева, що йде глибоко, хоча ззовні нічого не видно.

Таїсія почала розповідати йому про себе. Про місто, де вона жила в коробці і називала це квартирою. Про роботу, де її ідеї тонули в таблицях Excel. Про те, як одного разу прокинулася і зрозуміла: якщо не піде зараз — не піде ніколи. Северін слухав, не перебиваючи. Інколи кивав. Інколи дивився у вікно, ніби бачив не вулицю Лісову, а щось своє. Далеке.

— А ви? — запитала Таїсія одного разу. — Ви від чого пішли?

Він помовчав. Довго. Потім сказав:

— Від себе. Точніше, від того, ким мав бути.

— І вийшло?

Він усміхнувся.

— Поки шукаю.

Таїсія хотіла запитати більше. Але щось у його очах зупинило її. Не закритість — біль. Старий, глибокий, як шрам, що загоївся, але все ще ниє по ночах. «Не зараз, — вирішила вона. — Коли буде готовий — розповість сам». Але чим більше вони спілкувалися, тим більше Таїсія помічала дивацтв. Не одразу. Не все разом. Поступово. Як коли складаєш пазл і раптом розумієш: картинка не та, що на коробці.

Перше: він ніколи не їв.

Кава — так. Чай — інколи. Але пироги, булочки, печиво — жодного разу. Навіть коли вона пропонувала — «спробуйте, це новий рецепт, мені важлива ваша думка» — він ввічливо відмовлявся.

— Я не голодний, — казав він. — Але впевнений, що смачно.

Першого разу Таїсія не звернула уваги. Другого — подумала: «Ну, може, він на дієті». Третього разу почала рахувати. Тиждень. Два. Три. Він жодного разу не з'їв нічого. Зовсім.

— Ви завжди не голодні? — запитала вона одного разу, з усмішкою, але з цікавістю.

— Майже завжди. У мене особливий режим харчування.

— Який?

— Складний. Пояснювати довго. — Він усміхнувся, і тему було закрито.

Але Таїсія записала в блокнот: «Не їсть. Ніколи. Чому? Дієта? Хвороба? Чи щось інше?»

Друге: він завжди знав, що замовити іншим.

Це почалося випадково. Одного разу до кав'ярні зайшла літня жінка — не з Сосонівки, заблукала дорогою в сусіднє село. Сіла, розгублено дивилася в меню, явно не знаючи, що вибрати. Северін сидів за своїм столиком біля вікна, спиною до зали. Не обертався. Але раптом тихо сказав — так, що чула лише Таїсія, яка стояла поруч біля стійки:

— Чай з ромашкою. І пиріг з яблуками. Їй сподобається.

Таїсія здригнулася. Подивилася на нього. Він дивився у вікно. Спокійно. Ніби не говорив нічого дивного. Вона підійшла до жінки, запропонувала. Та зраділа:

— Як ви здогадалися? Я якраз про це думала!

Таїсія повернулася до стійки, скоса глянула на Северіна. Він пив каву. Невозмутимо. «Збіг обставин», — вирішила вона. Але потім це повторилося. Чоловік середніх років замовив каву. Северін, не обертаючись, прошепотів:

— Додайте кориці. Він любить корицю, просто забув.

Таїсія додала. Чоловік, скуштувавши, засяяв:

— Ох, давно так не пив! Дякую, що нагадали!

Дівчина вагалася між чаєм і какао. Северін, дивлячись у вікно:

— Какао. З медом. У неї застуда починається.

Таїсія запропонувала. Дівчина кивнула:

— Так, горло побілює. Звідки ви знаєте?

Після цього випадку Таїсія не витримала. Дочекалася, коли кав'ярня спорожніла, підсіла до нього.

— Як ви це робите?

— Що?

— Знаєте, що людям потрібно. Ви навіть не дивитеся на них. Ви сидите спиною. Але якимось чином… знаєте.

Він помовчав. Потім сказав:

— Слухаю. Спостерігаю. Люди говорять більше, ніж думають. Голосом, диханням, рухами. Скрипом стільця. Шелестом одягу. Запахом.

— Запахом?

— У кожного свій. Тривога пахне різко. Втома — важко. Застуда — кисло. Якщо прислухатися — можна багато зрозуміти.