Розділ 6: Нічні звуки (або «Коли ліс вирішив нагадати про себе»)

Таїсія прокинулася від виття.

Не від будильника, не від совісті, не від думки «треба перевірити тісто» — а від звуку, що пробрався в сон, як незваний гість із поганими новинами.

Виття було довге, протяжне, з вібрацією, яка змушувала шкіру вкриватися мурашками. Не собачий гавкіт, не котячий концерт — щось дике, лісове, давнє. Ніби сам бір вирішив подати голос і сказати: «Дівчинко, ти не забула, де живеш?»

Таїсія сіла в ліжку, серце калатало, як дятел по стовбуру. За вікном — темрява, густа, як варення з чорної смородини. Місяць ховався за хмарами, сосни були чорними силуетами, а повітря — ніби завмерло в очікуванні.

Виття повторилося. Ближче. Або просто гучніше.

Вона встала, накинула плед, підійшла до вікна. Визирнула обережно, ніби боялася, що хтось подивиться у відповідь.

І побачила.

На краю лісу, там, де сосни зливалися в суцільну стіну, рухалися силуети. Не люди — занадто низько. Не тіні — занадто щільно. Постаті. Кілька. Вони йшли вздовж узлісся, повільно, як патруль. Або як зграя, яка знає свою територію.

Таїсія притиснулася до скла. Серце стукало так, що, здавалося, його чути на вулиці. Силуети зупинилися. Один — найбільший — підняв голову. І знову завив.

Звук був таким, що хотілося закрити вуха, забратися під ковдру і пригадати, що дорослі не бояться темряви. Але Таїсія була дорослою тільки за паспортом. Всередині вона була дівчинкою, яка вперше почула, як ліс розмовляє. І говорить він не пошепки.

Силуети рушили далі. Повільно. Впевнено. Ніби знали, що їх бачать, але це не має значення. За хвилину вони розчинилися в темряві, ніби їх і не було.

Таїсія стояла біля вікна ще довго. Дихання — часте, руки — холодні, думки — як каша, яку забули помішати.

Вона повернулася в ліжко, але заснути не могла. Лежала, слухала. Ліс шумів. Вітер шелестів. Десь скрипнула гілка. Або двері. Або уява.

Ранок прийшов повільно, ніби сам не хотів наставати. Таїсія встала розбита, з відчуттям, що спала в наметі, а не в домі. Спустилася до кав'ярні, увімкнула чайник, сіла біля вікна.

Був вівторок — третій тиждень після відкриття. День тихий, за графіком майже порожній.

День був сірий, хмарний, з туманом, що лежав на землі, як ковдра. Сосни стояли тихо, ніби нічого не було. Але Таїсія знала: було.

О пів на дев'яту — раніше звичайного — в дверях з'явився Северін.

Він увійшів без стуку, ніби знав, що двері не зачинені. Пальто — те саме, драматичне. Волосся — розпатлане вітром. Очі — бурштинові, з відтінком утоми. І щось ще — ніби він теж не спав.

— Доброго ранку, — сказав він.

— Доброго, — відповіла Таїсія, і голос пролунав хрипко, як у людини, що не спала.

Северін зупинився біля стійки, не поспішаючи сідати. Подивився на неї уважно.

— Погано спали?

— Так. Виття. З лісу. Всю ніч.

Він кивнув, як завжди — спокійно, але на мить в його очах промайнуло щось схоже на розуміння. Занадто глибоке розуміння.

— Вовки. Восени вони активніші. Ближче підходять до села.

— Вовки? — перепитала Таїсія. — Тут є вовки?

— Звісно. Сосонівка — на краю бору. Ліс великий, старий. Там багато чого живе.

Він говорив спокійно, ніби обговорював ціни на картоплю. Але Таїсія відчувала: він щось недомовляє. Як усі в Сосонівці.

— А вони не небезпечні? — запитала вона, наливаючи каву.

— Вовки рідко нападають на людей. Вони обережні. Тримаються осторонь. Якщо не провокувати — не зачеплять.

— А якщо провокувати?

Северін усміхнувся. Не широко — куточками губ.

— Тоді треба бути готовим до наслідків.

Він нарешті пройшов до столика біля вікна — свого столика, як вона вже встигла помітити. Таїсія поставила чашку перед ним. Їхні пальці торкнулися. Знову. Те саме електрика. М'яке, але наполегливе.

— Ви їх бачили? — запитала вона.

— Кого?

— Вовків.

Він подивився у вікно. Довго. Ніби вирішував, говорити чи ні.

— Так. Бачив. Вони красиві. Дикі. Вільні. Не такі, як ми.

— Ми?

— Люди. — Він зробив ковток кави. — Ми замикаємося в домах, у правилах, у страхах. А вони — живуть. Просто живуть.

Таїсія взяла собі чай і, вагаючись мить, сіла за сусідній столик. Не за його стіл — це було б занадто сміливо. Але досить близько, щоб розмова не губилася у просторі кав'ярні.

— Ви багато знаєте про вовків, — сказала вона.

— Я багато мандрую. Ліс — моє улюблене місце.

— Чому?

— Там не треба вдавати.

Вони мовчали. Але мовчання було не порожнє, а наповнене. Як чашка, в якій залишився останній ковток.

— Ви боїтеся лісу? — запитав Северін.

— Не знаю. Раніше — ні. А тепер... не впевнена.

— Ліс не небезпечний. Просто він вимагає поваги. Як будь-яка жива істота.

— Ви говорите, ніби він живий.

— Хіба ні?

Таїсія замислилася. Ліс справді здавався живим. Дихаючим. Спостерігаючим. Особливо вночі.

— А ви не боїтеся?

Северін подивився на неї. Довго. Бурштинові очі — глибокі, як омути.

— Я давно не боюся. Страх — це коли не розумієш. А я розумію.

— Що ви розумієте?

— Що ліс і село — це не різні світи. Це один. Просто люди забули.

Він допив каву, встав. На порозі обернувся.

— Якщо виття повториться — не бійтеся. Вони не прийдуть. Просто нагадують, що тут були раніше за нас. І залишаться після.

Двері зачинилися. Таїсія залишилася сидіти, перетравлюючи його слова. Вони звучали майже як філософія. Або як попередження.

Решта дня минула спокійно. Гостей було небагато — вівторок був тихим днем. Чоловік середніх років о одинадцятій, як завжди, з кавою з корицею. Дівчина о шостій вечора з чаєм з шавлією. Обоє мовчазні, зосереджені на собі.

Таїсія прибирала, мила посуд, готувала тісто на завтра. Але думки постійно поверталися до Северіна. До того, як він з'явився так рано. До його погляду, коли вона згадала вовків. До його слів про ліс.