Розділ 5: Перші гості (або «Коли кав'ярня відкрилася, а з нею — питання»

Відкриття призначили на суботу. Таїсія встала затемна, ніби її будильник змовився з тривогою і вирішив: «Сьогодні спати не можна — треба хвилюватися».

Вона прийшла до кав'ярні, увімкнула світло — лампочки мигнули, наче аплодували. Повітря пахло свіжою випічкою: напередодні вона спекла пироги з грушами і чебрецем, булочки з корицею, печиво у формі зірок. Рецепти Марти, її руки, її надія, що все вийде.

На вітрині — акуратні ряди випічки. На стійці — турка, кавомолка, баночки зі спеціями. На стінах — фотографії Сосонівки і та сама — Марта з чашкою і посмішкою. На столиках — свічки, серветки, атмосфера «ласкаво просимо, тут можна дихати».

У Таїсії було щось міське — точність, рішучість, уміння справлятися. Але з кожним днем у Сосонівці вона ставала іншою: уважною до світла, до запаху тіста, до пауз між словами. Вона не просто прийняла кав'ярню як спадщину — вона вплела в неї себе.

Таїсія наділа фартух, поправила волосся, вдихнула. І відчинила двері.

Першим прийшов старий із ціпком. Він був з тих, кого життя не поспішало. Він увійшов, спираючись на ціпок, як на старого друга, і крокував так обережно, ніби кожен рух був частиною ритуалу. Обличчя — тонке, зі зморшками, як карта доріг, якими він колись ходив. Брови густі, сиві, а очі — ясні, сині, як зимове небо, в якому ще залишилася надія. Сів біля вікна, замовив чай з медом і пиріг. Їв мовчки, але з таким виразом обличчя, що Таїсія зрозуміла: схвалює.

Потім прийшла жінка з дитиною. Хлопчик років п'яти, з круглими очима і питанням: «А тут смачно?» Таїсія дала йому печиво-зірку, і він засяяв, ніби отримав пропуск у космос.

До обіду народу побільшало. Ковальови прийшли всією родиною — Ганна, Ірина, Олена, онуки. Взяли булочки, каву, чай. Сиділи, розмовляли, сміялися. Ганна підійшла до стійки і прошепотіла:

— Марта пишалася б. Ти все правильно робиш.

Таїсія кивнула, і очі її зволожіли. Не від смутку — від визнання.

Валентина зазирнула ближче до вечора. Принесла кошик з яблуками — «для пирогів, якщо знадобиться». Сіла за кутовий столик, замовила каву. Пила повільно, спостерігаючи. Було в ній щось особливе — ніби вона прийшла не просто випити кави.

Але найдивнішим було інше.

Таїсія почала помічати: люди приходили не просто так. Вони приходили у певні дні. У певний час. Як за розкладом, який ніхто не озвучував, але всі знали.

Старий із ціпком — кожної суботи, рівно о дев'ятій ранку. Сідав біля вікна, замовляв чай з медом, пиріг. Мовчав. Йшов через годину.

Жінка з дитиною — по середах, після обіду. Завжди брала печиво-зірки. Завжди сідала за один і той самий столик — біля дверей.

Ковальови — по п'ятницях, всією родиною. Булочки, кава, розмови. Але завжди — рівно о третій годині дня.

Валентина — по неділях, увечері. Кава. Мовчання. Погляд у вікно.

Через три тижні Таїсія склала таблицю. Не тому що любила порядок, а тому що закономірність була надто явною, щоб її ігнорувати.

Понеділок — майже порожньо. Тільки двоє: чоловік середніх років, завжди об одинадцятій, кава з корицею. І дівчина, о шостій вечора, чай з шавлією.

Вівторок — троє. Усі — після обіду. Усі — за різними столиками. Усі — не розмовляють між собою.

Середа — жінка з дитиною, старенька з онучкою, пара пенсіонерів. Усі — у свої години. Ніби за негласною домовленістю.

Четвер — найтихіший. Одна-дві людини. Завжди незнайомі. Ніби це був день для тих, хто не з кола.

П'ятниця — Ковальови. І ще людей п'ять. Але ніхто не перетинався.

Субота — старий. І туристи, якщо пощастить.

Неділя — Валентина. І, інколи, хтось ще. Але рідко.

Таїсія сиділа за стійкою, дивилася на свої записи і думала: «Це не випадковість. Це система».

Але навіщо?

Вона спробувала запитати. Обережно. Не в лоб.

— Ви давно по суботах приходите? — запитала вона старого.

— Відтоді, як Марта відкрила кав'ярню, — відповів він. — Кожної суботи.

— А чому саме в суботу?

Він подивився на неї. Довго. Ніби вирішував, чи варто говорити.

— Так зручно, — сказав він нарешті. — Мені зручно.

Але в його голосі була не правда. Або не вся правда.

Таїсія спробувала з Валентиною.

— Ви завжди по неділях?

— Так. Це мій день.

— Ваш день?

Валентина посміхнулася. Не широко — куточками губ.

— У всіх свій день, Таїсіє. Марта це знала.

— Що означає — свій день?

— Дізнаєшся. Коли будеш готова.

Таїсія почала спостерігати уважніше. Не тільки хто приходить, а й як. Що замовляють. Як сидять. Що говорять.

Старий незмінно дивився у вікно. Ніби когось чекав. Або шукав.

Жінка з дитиною щоразу гладила його по голові. Тричі. Як ритуал.

Ковальови завжди пили з одних і тих самих чашок. Не тому що любили їх, а тому що це було важливо.

Валентина щоразу залишала недопиту каву. На дні — рівно ковток.

Це було не просто поведінка. Це було як код. Як мова, якої вона не розуміла.

Таїсія відкрила блокнот і записала:

«Гості приходять за розкладом. Не говорять про це, але знають. Старий — суботи, дев'ята ранку. Чекає. Валентина — неділі, вечір. Залишає ковток. Ковальови — п'ятниці, третя година. Чашки одні й ті самі. Усі поводяться так, ніби це не просто кав'ярня. Ніби це — щось інше. Місце зустрічі? Ритуал? Чи щось, про що я не здогадуюся?»

Вона закрила блокнот, подивилася на кав'ярню. Порожню, вечірню, тиху. І відчула: Марта знала. Вона не просто відкрила кав'ярню. Вона створила щось — простір, де люди приходили не за пирогами. За чимось більшим.

Але за чим?

Таїсія встала, підійшла до фотографії Марти. Подивилася в її очі — добрі, спокійні, з посмішкою, яка знала більше, ніж казала.

— Що ти тут робила, тітко? — прошепотіла вона. — І що тепер робити мені?

Відповіді не було. Тільки тиша. І запах кориці, який, здається, жив у цих стінах назавжди.

Таїсія зітхнула, вимкнула світло, піднялася нагору. Завтра — новий день. Нові гості. І, можливо, нові підказки.