Розділ 4: Дивні сусіди (або «Коли пиріг з капустою виявляється прикриттям для таємниці»)

Після зустрічі з Северином Таїсія намагалася зосередитися. Руки ніби працювали — витирали полиці, розкладали посуд, навіть одна чашка була вимита двічі — але думки гуляли десь між його бурштиновими очима й загадковим «шукаю спокою». Спокій, звісно, річ корисна, але після таких очей — кому він потрібен?

Таїсія вирішила вийти на вулицю. Подихати. Провітрити голову. Може, свіже повітря вижене з неї внутрішнього романтика і поверне внутрішнього логіста.

День був сонячний, але з характером — прохолодний, з натяком на «одягайся тепліше, а то захворієш і ніхто не пожаліє». Листя шурхотіло під ногами, наче обговорювало її кроки. Таїсія пройшла вулицею Лісовою, звернула на Березову — за наводкою Валентини, яка сказала: «Там живуть Ковальови. Всі їх знають. І ніхто не забув».

Будинок Ковальових виглядав як реклама «Сімейного затишку»: двоповерховий, дерев'яний, з верандою, палісадником і димком з труби, який говорив: «Тут печуть пироги, а не інтригують». Паркан — блакитний, герань — бадьора, атмосфера — як у бабусі, тільки без обов'язкового светра.

Таїсія підійшла до хвіртки, збираючись просто подивитися. Але хвіртка, видно, була на емоціях — розчинилася сама. На ґанку з'явилася жінка років п'ятдесяти, круглолиця, у фартусі з квітами та кошиком білизни. Виглядала як людина, яка вміє пекти, шити, варити варення й водночас читати думки.

— О, гостя! — вигукнула вона. — Ви, напевно, племінниця Марти? Нова господиня кав'ярні?

Таїсія кивнула, трохи зніяковіло. Вона не планувала бути гостею, але хвіртка вирішила інакше.

— Я Таїсія. Просто гуляю. Оглядаюся.

— Ну то заходьте! — махнула рукою Ганна Ковальова. — Не стійте біля хвіртки, наче ми вас зараз екзаменувати будемо.

Таїсія не встигла придумати відмовку — Ганна вже зникла в будинку, а повітря пахло пирогами. Опиратися було безглуздо.

Всередині — затишок, пироги, хліб, вишиті скатертини, подушки, фотографії, календарі з позначками «посадити моркву» та «не забути про компот». Таїсія почувалася як у музеї сімейного щастя, тільки без екскурсовода.

— Сідайте, чай поставлю, — сказала Ганна й зникла на кухні, як фея з місією.

Таїсія залишилася стояти, розглядаючи фотографії. Сім'я була велика, як недільний обід: чоловік — міцний, добрий, з руками, які могли збудувати сарай і водночас обійняти всіх у домі. Три дочки — старша серйозна, середня весела, молодша з косою та поглядом «я ще не вирішила, ким бути, але точно не бухгалтером». Онуки — щічки, усмішки, світле волосся й підозра, що вони вміють танцювати ще до того, як навчилися ходити.

Ганна повернулася з підносом, на якому був чай і пиріг з капустою. Таїсія сіла, пиріг подивився на неї з виразом «я не просто їжа, я частина культури».

— А чоловіки де? — запитала Таїсія, із ввічливості. Або з цікавості. Або зі сценарного обов'язку.

— На роботі, звісно. Один тесляр, другий на пошті. Чоловіки в нас зайняті, а ми, жінки, тримаємо фронт. Як у старі часи — одна за всіх, всі за пиріг.

Ганна посміхнулася. Усмішка була втомлена, але з відтінком «ми впораємося, навіть якщо капуста закінчиться».

У цей момент до будинку увійшла Ірина — середня дочка. Джинси, фланелева сорочка, щока з плямою землі, як у художника, який малює грядки.

— Мам, я закінчила з грядками, — сказала вона, потім помітила Таїсію. — О, привіт! Ти — новенька?

— Таїсія. Племінниця Марти.

— Ірина. Рада знайомству. Марта була класна. — Ірина помила руки, налила чай. — До неї всі ходили. За пирогами, за порадою, за тишею. Вона вміла слухати. Навіть коли ти сам не знав, що хочеш сказати.

Таїсія кивнула. Вона знала, про що мова. Марта слухала не вухами — душею.

— Ти кав'ярню відкриєш? — запитала Ірина.

— Так. Через пару тижнів.

— Круто! Ми прийдемо. Мама — за кавою, я — за булочками. Тобто, Мартиними. Тобто, тепер твоїми. Загалом, ми прийдемо. З грошима й апетитом.

У двері знову постукали. Увійшла Олена — старша дочка. Пряма постава, спокійне обличчя, кошик з яблуками. Виглядала як людина, яка вміє організувати свято, евакуацію й збір врожаю водночас.

— Добрий день. Ви — Таїсія?

— Так.

— Олена. Марта багато про вас говорила. Казала: «Таїсія має побачити Соснівку. Коли прийде час».

Таїсія відчула, як спиною пробіг холодок. «Коли прийде час» — звучало як початок квесту.

Ганна помітила її збентеження й перейшла до пирога. Пиріг був смачний, капуста — з льоху, настрій — трохи тривожний.

Вони говорили про погоду, ярмарок, ціни на картоплю. Але Таїсія відчувала: щось недомовляють. Погляди, паузи, фрази, які закінчуються на «ну, ти розумієш».

— Ви давно знали Марту? — запитала Таїсія.

— З самого її переїзду, — відповіла Ганна. — Вона прийшла з пирогом і сказала: «Я ваша сусідка. Якщо що — звертайтеся». Ми подружилися. Вона була... особливою.

— Особливою як?

Пауза. Перезирання. Зітхання.

— Просто добра, — сказала Ірина. — Дуже уважна.

Але Таїсія бачила — це не вся правда. Це як сказати, що кава — просто напій.

Після чаю вона вийшла з відчуттям, що доторкнулася до таємниці, але її акуратно прибрали під скатертину. Жінки були теплі, турботливі, але з секретами. Як пиріг з несподіваною начинкою.

На зворотному шляху Таїсія звернула на вузьку вулицю. Липи, паркан, тиша. І тут — голос:

— Дівчино! Постійте!

На ґанку — літня жінка. Сухенька, у шалі, з очима, які могли бачити крізь стіни й характер.

— Ви — онука Марти?

— Племінниця.

— Все одно. Рідна. Я — Євдокія Петрівна. Тітка Дуся. Заходь, покажу дещо.

Таїсія вагалася. Але цікавість — сильніша за здоровий глузд. Увійшла.

Всередині — трави, книги, настоянки, крісло-гойдалка, атмосфера «тут лікують не тільки тіло, а й сюжет».

— Сідай, — сказала тітка Дуся. — Марта й я дружили. Вона знала, що я особлива. Як і вона.

— Особлива?

— Не бійся. Я травами лікую, прикмети знаю. А Марта — відчувала. Більше, ніж інші. І ти — теж. Бачу по очах.