Розділ 3: Незнайомець з бурштиновими очима

Третій день у Соснівці почався з туману. Настільки густого, що здавалося — хтось розлив вівсяне молоко на карту місцевості. Сосни виглядали як привиди, будинки — як акварель, а повітря — як запрошення вийти надвір і одразу загубитися. Таїсія прокинулась рано, з відчуттям, що сама погода сказала: «Дівчинко, пора вставати. У нас тут атмосфера».

Вона спустилася в кав’ярню, озброївшись фартухом Марти — лляним, з вишитою гілочкою розмарину, який, за чутками, міг відлякувати не лише міль, а й погані ідеї. Сьогодні в планах було розібратися з вітриною: замінити тріснуте скло, полагодити дверцята і, можливо, не зламати собі палець у процесі.

Робота йшла повільно, але терапевтично. Руки рухались самі, думки гуляли, як кіт по підвіконню. Таїсія розмірковувала: з чого почати випічку? Пиріг з грушами? Булочки з корицею? Чи щось своє — наприклад, «Печиво для тих, хто звільнився і не шкодує»?

Туман за вікном почав здавати позиції, як лінивий охоронець на посту. Спершу з’явилося ганок будинку навпроти, потім ліхтарний стовп, потім — фігура. Чоловіча. Висока. У пальто, яке розвивалося так драматично, що Таїсія мимоволі подумала: «А тут точно не знімають серіал?»

Він ішов повільно, ніби мав контракт із часом: «Я йду, ви не поспішайте». Волосся — темне, трохи скуйовджене, торкалося плечей. Хода — не соснівська. Не «йду по хліб», а «йду, бо доля веліла». І, звісно, не по тротуару — навіщо, якщо можна йти по дорозі, як герой, впевнений, що машин тут нема, а якщо є — вони поступляться.

Таїсія застигла, як булочка в морозилці. Він зупинився просто навпроти кав’ярні. Підняв голову. Подивився. Просто на неї. Через скло. Через туман. Через завісу реальності.

І тут — бац! Бурштинові очі. Не просто карі, не просто золотисті — а такі, ніби хтось узяв сонячний промінь, додав трохи загадки і залив у форму для очей. Вони дивилися не просто на неї — вони, здається, читали її внутрішній монолог. Навіть той, де вона сперечалась із собою, чи варто додавати мускатний горіх у тісто.

Таїсія відступила на крок. Серце вирішило влаштувати марафон. Не від страху — від чогось іншого. Від впізнавання? Від раптової симпатії? Чи просто від того, що давно ніхто не дивився на неї так, ніби вона — не просто людина, а важлива глава в чиїйсь книзі.

Чоловік рушив до дверей.

Таїсія інстинктивно витерла руки об фартух, ніби це могло стерти хвилювання. Розум шепотів: «Скажи, що зачинено. Що ще не відкрились. Що кава закінчилась, а ти взагалі тут випадково». Але інтуїція — та сама, яка любить пригоди і булочки — мовчала. І чекала.

Двері скрипнули, ніби сказали: «Ну, тримайся». Чоловік увійшов. Простір кав’ярні трохи стиснувся, ніби саме приміщення вирішило: «Ого, у нас тут гість з атмосферою».

Він приніс із собою холод, запах дощу і щось ще — ліс, мох, можливо, таємницю. Голос — низький, оксамитовий, з хрипотою, ніби він щойно читав вірші деревам.

— Доброго дня, — сказав він.

— Ми... ще не відкрились, — видушила Таїсія, і її голос прозвучав так, ніби вона сама собі не повірила.

— Знаю, — відповів він. — Але двері були незамкнені. Я подумав — це запрошення.

Він зняв пальто, повісив на гачок, і Таїсія відзначила: плечі широкі, пальці — як у людини, що вміє тримати і пензель, і сокиру. Одягнений просто, але з натяком на «я не з ваших країв». Ніби він грає роль звичайної людини, але костюм трохи не за розміром.

— Кава є? — запитав він, прямуючи до столика біля вікна.

— Я... можу зварити, — сказала Таїсія, все ще не розуміючи, чому не сказала: «Вибачте, у нас технічна перерва до весни».

— Буду вдячний.

Вона ввімкнула кавомолку, засипала зерна. Поки та гуділа, як старий холодильник, Таїсія нишком спостерігала за ним. Профіль — як у героя роману, що пережив три війни і одну велику любов. Але в очах — печаль. Така, що хочеться запропонувати не тільки каву, а й плед, і пиріг, і трохи терапії.

Каву вона зварила за рецептом Марти: повільно, з пінкою, з повагою до зерен. Поставила чашку на піднос, додала ложечку і шматочок цукру — бо навіть загадковим чоловікам потрібна солодкість.

Підійшла. Поставила. Їхні пальці торкнулись. Таїсія здригнулась. Не від страху — від електрики. М’якої, але впевненої. Він помітив. Підняв очі. Бурштинові. Знову.

— Дякую, — сказав він.

— Будь ласка, — відповіла Таїсія, і її голос вже був трохи нижчим. Майже людським.

Він зробив ковток. Заплющив очі. І на обличчі з’явився вираз, який можна описати як «кавове просвітлення».

— Давно не пив такої кави, — сказав він. — Звареної не поспішаючи. З увагою.

— Це рецепт Марти. Моєї тітки, — сказала Таїсія. — Вона мене навчила.

— Марта, — повторив він. — Вона тут жила?

— Так. Це її кав’ярня. Була. Тепер — моя.

Він кивнув. Потім запитав:

— А ви?

— Таїсія.

— Таїсія, — вимовив він, ніби пробував ім’я на смак. — Гарне. Давнє.

— А ви?

— Северин.

І Таїсія подумала: звісно, Северин. Не Іван, не Сашко. Северин — як вітер, як ліс, як персонаж, що з’являється у третій главі і змінює все.

Вони мовчали. Але мовчання було не незручним, а як добрий плед — тепле, щільне, з візерунком. Таїсія відчувала, як всередині щось ворушиться. Не страх. Не закоханість. Щось між «ой» і «ого».

— Ви з Соснівки? — запитала вона.

— Ні. Я мандрую.

— Надовго?

— Не знаю. Залежить від того, чи знайду те, що шукаю.

— А що ви шукаєте?

Він подивився на неї. Довго. Наче вирішував, чи варто говорити.

— Спокій. І, можливо, відповіді.

Таїсія хотіла запитати: «Які саме відповіді?» Але не наважилась. Бо інтуїція сказала: «Не поспішай із сюжетом».

Він допив каву. Підвівся. Рухи — плавні, як у кота, який знає, що його люблять. Підійшов до стійки. Дістав купюру. Більшу, ніж потрібно.

— Решти не треба, — сказав він.

— Але...

— Вважайте це авансом. Я ще повернусь. Якщо дозволите.