Розділ 2: Перший день (або «Як я прокинулась у домі, де навіть чайник пам’ятає»)

Ранок у Соснівці настав так, ніби саме життя вирішило: «Гаразд, Таїсіє, сьогодні без тривог. Просто прокинься, потягнись і не думай про податки». Світло пробивалося крізь фіранки, як сором’язливий гість, а за вікном шелестіли сосни, ніби радилися, чи варто їй сьогодні взагалі вставати.

Таїсія лежала, не поспішаючи, як людина, яка вперше за довгий час не мусить нікуди бігти. Тиша була не лячною, а обволікаючою — як плед з оленями, який, до речі, досі лежав на кріслі внизу. Вона потягнулась, позіхнула і пішла на кухню босоніж, бо капці — це для тих, хто боїться холодної підлоги. А Таїсія тепер була жінкою, яка не боїться ні підлоги, ні змін.

Кухня зустріла її, як стара подруга, яка не дзвонила десять років, але досі пам’ятає, як ти п’єш чай. Все було на своїх місцях: стільниця з плямами від чаю, полиці з банками, на яких Марта власноруч вивела «гречка», «рис», «цукор» — трохи криво, але з такою любов’ю, що навіть рис здавався важливим.

На підвіконні — горщики з травами, які давно здалися, але все ще трималися з принципу. Таїсія провела пальцем по листочках — вони осипалися, як спогади про старі серіали. Газова плита дивилася на неї з легкою образою: «Де ти була всі ці місяці?» Чайник, вкритий пилом, виглядав так, ніби пережив три епохи і одну революцію.

Таїсія сполоснула його, наповнила водою, яка спочатку текла рудою, як спогади про комуналку, а потім стала прозорою — як надія. Поки вода закипала, вона відкрила шафки. Там були баночки з чаєм, варення з обліпихи, чашки з тріщинами, які викидати було б злочином проти затишку. І записка: «На випадок застуди. Марта». Таїсія усміхнулась. Навіть у шафці Марта вміла бути турботливою.

Вона заварила чай з розмарином, сіла біля вікна і дивилась на Лісову вулицю. Ні машин, ні поспіху. Тільки вітер, кіт і відчуття, що тут час ходить у капцях і не любить гучних розмов.

Допивши чай, Таїсія вирішила: час зайнятись кав’ярнею. Переодяглась у Мартину сорочку — ту саму, в клітинку, що пахла лавандою і трохи — свободою. Зібрала волосся в хвіст, вдихнула і спустилась вниз.

Кав’ярня зустріла її прохолодою і легким напівтемряв’ям, як сцена, що чекає актрису. Таїсія потягнула за шнур — лампочки мигнули, одна тріснула, ніби сказала: «Я старалася, але все». Приміщення було витягнутим, з низькою стелею, обшитою деревом. Барна стійка блищала, ніби досі чекала на замовлення. За нею — баночки зі спеціями, турка, кавомолка, яка виглядала як артефакт з музею «Кава і ностальгія».

У кутку — вітрина, порожня, але з характером. Одна дверцята закривалась погано, і її треба було підпирати клином — як у житті, коли все тримається на дрібницях. Столики були різні, як гості на сімейному святі: один у клітинку, інший з ромашками, третій — просто з характером. Стільці теж різні, але всі зручні. Як люди, яких не обираєш, але з якими затишно.

На стінах — фотографії Соснівки: церква, міст, бор. І одна кольорова — Марта з чашкою і усмішкою, яка могла розтопити лід у серці навіть у податкового інспектора. Біля вікна — горщики з травами, деякі засохли, але подекуди пробивалась зелень. Як нагадування: життя вперте. Навіть у горщику.

Підлога скрипіла, особливо біля порогу. Запах був складним: кава, кориця, дерево і щось ще — можливо, спогади. Таїсія відкрила вікна, впустила повітря і подумала: «Ну що, кав’ярня, будемо жити?»

Роботи було багато. Але не лякаюче — а надихаюче. Наче сама кав’ярня казала: «Я не зламана. Я просто чекаю, коли мене знову полюблять». Таїсія почала з вітрини. Протерла скло, поправила фіранки, вимила підноси. Знайшла товстий зошит у шкіряній обкладинці. Рецепти Марти. Почерк округлий, як пиріжки. Помітки: «Петя любить з медом», «осінній хіт», «додати більше кориці». У розділі «осінь» — пиріг з грушами і чебрецем, булочки з гарбузом, чай з шавлією. Це була не просто книга — це був щоденник смаку і турботи.

Ближче до обіду, коли Таїсія мила підлогу, у двері постукали. Вона здригнулась, витерла руки об фартух і відкрила. На порозі стояла жінка, яку неможливо було не помітити — не через гучність, а через щільність присутності. Літ шістдесят, але вік на ній сидів не як тягар, а як орден: з гідністю, з історією, з легкою іронією.

Коротка стрижка — сріблясто-попеляста, акуратна, ніби зроблена не в салоні, а в житті, де кожен рух — по суті. Обличчя — різке, але не суворе: вилиці, як у скульптури, губи з тонкою лінією, яка могла стати і усмішкою, і вироком — залежно від ситуації.

Очі — сірі, з легким відтінком зеленого, як ліс після дощу. Погляд — не просто уважний, а такий, що Таїсії захотілося перевірити, чи не залишився у неї на лобі напис «новенька». Цей погляд не просто дивився — він сканував, ніби Валентина була вбудованим детектором правди. Не агресивно, а по-материнськи: «Я бачу, що ти втомлена. Я не буду питати, але якщо захочеш — розкажеш».

Одяг — практичний, але з характером. Темно-синій жилет поверх сорочки в дрібну смужку, штани з кишенями, в яких, напевно, лежали ключі, серветка і, можливо, цукерка — на випадок зустрічі з дитиною. На ногах — гумові чоботи, не тому що дощ, а тому що «в Соснівці краще бути готовою».

Руки — сильні, з короткими нігтями, трохи потріскані від роботи в саду. На одному пальці — кільце, просте, без каменів, але з історією, яку вона не розповість першою. На зап’ясті — годинник, який, здається, йде за місцевим часом душі, а не за Гринвічем.

Валентина не усміхалась широко, але в кутиках губ жила доброта, яка не потребує зайвих слів. Вона стояла, як людина, яка знає, де в домі лежить аптечка, де захований запасний ключ, і хто з сусідів любить пиріг з ревенем. І в її мовчанні було не напруження, а повага до чужого початку.

Таїсія відчула: перед нею — не просто сусідка. Перед нею — хранителька ритму Соснівки. Жінка, яка знає, коли зацвів розмарин, хто в селі розлучається, і чому у Марти в банці з цукром лежали апельсинові кірки.

— Доброго ранку. Я Валентина. Живу навпроти. Бачила, що вікна відкриті. Ви — племінниця Марти?