Розділ 1: Втеча з минулого (або «Як я звільнилася, не розбивши жодної чашки»)

Звісно, Olena. Ось переклад першої глави на українську — збережено стиль, гумор, ритм і теплу інтонацію, яка тобі пасує:

Розділ 1: Втеча з минулого
(або «Як я звільнилася, не розбивши жодної чашки»)

Таїсія стояла біля вікна, як драматична героїня серіалу — тільки без саундтреку і з конвертом у руці. Конверт був не від таємного шанувальника, а з останньою зарплатою — символом того, що вона нарешті сказала «прощавай» офісу, де кава була гіркою, а керівництво — ще гіркішим.

За її спиною залишилися роки, які можна було б назвати «епохою вигорання». Там були безсонні ночі, звіти, що розмножувалися швидше, ніж кролики, і боси, які плутали турботу з тотальним контролем. Один навіть подарував їй книжку «Як стати продуктивною», забувши, що вона вже була продуктивною — просто нещасною.

Але сьогодні Таїсія сказала «ні». Ні — роботі, де її ідеї губилися в Excel-таблицях. Ні — стосункам, де її голос звучав як фоновий шум. Ні — життю, де вона була як Wi-Fi у метро: наче є, але користі мало.

Рішення прийшло раптово, як бажання з’їсти торт о третій ночі. Вона згадала про Соснівку — містечко, де колись жила її тітка Марта. Та сама Марта, яка пахла корицею, свободою і трохи — загадкою. Марта одного дня зникла, як хороший Wi-Fi під дощем. Просто не прийшла на роботу, не відповідала на дзвінки. Родина хвилювалася, поліція розводила руками, а сусіди будували теорії: від «Марта поїхала в Тибет» до «Марта — таємний агент».

Через два тижні вона повернулася. Спокійна, наче була на ретриті з йогами і булочками. Потім переїхала в Соснівку, відкрила кав’ярню і більше нічого не пояснювала. Люди приходили туди не лише за пирогами, а й за тишею, за її рідкісною здатністю слухати і не перебивати навіть внутрішні монологи.

Таїсія відчувала: тітка знала більше, ніж казала. І тепер, пів року після похорону, успадкувавши кав’ярню, вона вирішила — час з’ясувати, яка таємниця ховалась між баночками з кардамоном і записками «Не забудь полити розмарин».

До Марти Таїсія мала не просто прив’язаність. Це було як Wi-Fi, що працює навіть у підвалі. Тепле, стійке, майже тілесне відчуття. Як запах кориці, що в’ївся у спогади і тепер живе там на правах орендаря.

Коли Таїсії було дев’ять, вона залишилася у Марти на вихідні. Батьки поїхали у справах, а вона — з рюкзаком, плюшевим зайцем і тривогою, яка виглядала як «а раптом тут немає мультиків». Але в домі пахло ваніллю, старим деревом і пирогом, який, за чутками, міг вилікувати розбите коліно і розбите серце.

— Ти у мене в гостях, а значить, правила прості, — сказала Марта, підморгнувши. — Пиріг — до вечері, казки — до сну, а смуток — тільки в малих дозах. Як сіль.

Того вечора вони пекли печиво. Таїсія місила тісто, вимазавши ніс борошном, а Марта розповідала, як у дитинстві мріяла стати диригенткою, але обрала каву — «бо в ній теж є ритм, особливо якщо додати кардамон».

Потім вони сиділи на веранді, загорнувшись в один плед, і слухали, як дощ стукає по даху. Марта мовчала, але її мовчання було як Spotify-плейлист «Затишок і прийняття». Таїсія почувалася важливою, потрібною, улюбленою. І тоді вперше подумала: якщо колись усе стане погано — вона приїде сюди. До Марти. До себе.

І ось — валіза зібрана, ключі від квартири залишені на столі, як символ «я більше не житиму в коробці». Попереду — дорога, запах хвої і шанс почати заново. Соснівка чекала. І, можливо, вже поставила чайник.

Дорога до Соснівки тягнулася ліниво, як понеділок. Таїсія їхала на старенькому універсалі, який колись належав батькові і тепер звучав як блюз: трохи скрипить, трохи співає, але їде. За вікнами миготіли поля, рідкі сосни, облетілі дерева — осінь вступала у свої права, і повітря ставало таким прозорим, що його хотілося фотографувати.

Навігатор мовчав — Таїсія вимкнула його навмисно. Хотіла їхати по пам’яті, по інтуїції, по внутрішньому GPS, який нарешті оновився. Кожен кілометр від міста здавався полегшенням: менше шуму, менше очікувань, більше себе.

Коли з’явилася табличка «Соснівка», серце Таїсії вдарило сильніше. Наче всередині хтось сказав: «Ласкаво просимо, ми вже спекли пиріг». Маленький місточок через річку, похилений вказівник з намальованою шишкою — і ось воно. Вузькі вулички, будинки з різьбленими віконницями, запах дров і свіжого хліба. Люди йшли повільно, наче час тут займався йогою.

Вона звернула на Лісову вулицю, де стояла кав’ярня. Будинок із зеленою покрівлею, дерев’яною вивіскою «У Марти» і занавісками в квіточку. Таїсія заглушила мотор, вийшла з машини і просто стояла, вдихаючи. Тут усе було іншим — навіть тиша. Вона не тиснула, вона обіймала.

Вона підійшла до дверей, провела пальцем по ручці, як по знайомій мелодії. І раптом — наче зсередини — донісся слабкий запах кориці. Таїсія усміхнулася. Соснівка справді чекала. І, можливо, вже вдруге поставила чайник.

Таїсія відкрила двері, і скрип старих петель прозвучав як привітання. Усередині пахло сушеною лавандою, корицею і чимось ще — неуловимим, як теплий спогад про бабусине варення. Дім був тихим, але не порожнім. Він ніби завмер, зберігаючи подих Марти. Якби він умів говорити, то сказав би: «Ти прийшла. Нарешті».

На вішалці висів її шарф — той самий, з вишитими гілочками. На кухонному столі — керамічна чашка з залишками чаю, вкрита легким шаром пилу. Календар на стіні зупинився на дні її смерті. Все було на своїх місцях: плед на кріслі, книжка з закладкою, баночка з засахареним імбиром. Навіть годинник з зозулею, який давно не кукував, виглядав так, ніби чекає аплодисментів.

Таїсія пройшла коридором обережно, наче боялася порушити спокій. У вітальні — фотографія, де Марта усміхається, тримаючи її — маленьку, з косичками і пирогом у руках. Дім не був похмурим. Він був як лист, який не встигли дочитати. І Таїсія відчула: тут її чекають. Не як господиню, а як ту, хто зможе почути те, що залишилося між рядками. Або між шарами пирога.

До будинку прилягала кав’ярня — та сама, яку Марта відкрила одразу після переїзду в Соснівку. Невелика, з вітриною, прикрашеною різьбленими рамами, і вивіскою «У Марти», вигорілою на сонці, але все ще затишною. Між домом і кав’ярнею не було чіткої межі — ніби Марта жила в ароматі випічки, а спала серед рецептів.