Глава 1

— Одну каву, будь ласка, для мене і для моєї дівчини! — попросила молода пара.
— Ось ваша кава: лате для вас і капучино для дівчини!
— Дуже дякуємо!
Коли вони пішли, я задумалася над останніми подіями.
Київ цього дня був сонячним. Сонце гріло так, ніби мало свої плани на цей день... Майже тридцять п'ять градусів у затінку — це вам не жарти!
Мене звати Анна, і це історія мого знайомства. Я працювала баристою в кав'ярні вже п'ять років. Досвід у мене був чималий, були й постійні клієнти, які мене дуже добре знали. Із деякими ми навіть подружилися. Але я не врахувала одного — нашу кав'ярню перепродали. І новий бос, схоже, хоче все тут змінити під свій смак, навіть зробити новий ремонт.
За кілька днів до цього...
Я живу у великому місті, я місцева жителька Києва. Стояв літній сонячний день, коли наша керуюча повідомила нам, що кав'ярню продають. Цими словами вона ранила мене просто в серце. Я не очікувала цього. Я з тих людей, які швидко прив'язуються до своїх місць і людей. Я ледь не впала на місці...
Повернімося до тієї ситуації. Нас усіх зібрали в залі для гостей, і Надія Віталіївна, наша керуюча, повідомила:
— Дівчата й хлопці, я знаю, що ви всі дуже працьовиті та здібні. Але наша власниця вирішила продати свій бізнес, і це питання не обговорюється. Ми повинні з цим змиритися. Новий власник кав'ярні буде тут уже зовсім скоро. А точніше — вже завтра. Як він буде поводитися, мені невідомо. Кав'ярня продана, але не ми! Отже, якщо він почне сильно до вас прискіпуватися, я маю кілька варіантів. У ресторані працює мій знайомий адміністратором, і він може допомогти з роботою. Якщо раптом буде потрібно — звертайтеся. Ну все, тепер усі вільні. На сьогодні заклад буде зачинений.
Ось такі слова вона промовила. Я, звісно, теж була в шоці, але що поробиш — таке життя. Сумувати довго не доводиться. Тому я вже була готова до всього. Але, звісно, не до такого... Та про це вже трохи пізніше.
Наступного дня погода була вже не така привітна. Небо вкрилося сірими хмарами, і невдовзі почав лити дощ. Злива розійшлася не на жарт.
— От трясця! Я ще й парасолю не взяла!
На роботу я добиралася 522-ю маршруткою. Чесно кажучи, я не знала, чого очікувати від нового керівника кав'ярні. Можливо, він захоче нас усіх звільнити й набрати новий персонал. Хто знає...
Але зараз мене найбільше хвилювало не це, а те, що, поки я йшла до зупинки, промокла до нитки. І що мені тепер робити?
Я сиділа в маршрутці й уже мала виходити.
— На зупинці, будь ласка! — прокричала я до водія.
Маршрутка зупинилася, і я вийшла.
Я вже мала переходити дорогу, коли, як на зло, просто біля мене автомобіль проїхався по калюжі й облив мої й без того мокрі від дощу джинси та світшот.
— Ей, ти дивися, куди преш! От бовдур! — кричала я йому вслід.
Та хіба це вже могло допомогти? До кав'ярні залишалося рукою подати, а я була вся мокра як хлющ, ще й у болоті від калюжі. Виглядала так, ніби перед тим десь валялася в багнюці. І якщо мене побачить новий бос, то точно звільнить.
На годиннику було 08:18. У мене залишалося ще дванадцять хвилин, щоб не запізнитися. Недовго думаючи, я рушила вперед, щойно на світлофорі загорілося зелене світло.
Либідська зустріла мене звичною метушнею, але мені вже було не до того. Наша кав'ярня розташовувалася в торговому центрі Ocean Plaza. Вхід був із центрального входу. Охоронці, які стояли біля дверей і добре мене знали, зміряли мене поглядами з ніг до голови й ледь стримували посмішки. У їхніх очах читалося лише одне: «Анно, сьогодні явно не твій день».
Ще й на ескалаторі я перечепилася й ледь не впала. Позаду почулися важкі зітхання. Мені здалося, що якби охоронці не були на роботі, то вже давно попадали б зі сміху.
Піднявшись ескалатором, я пройшла якихось сто метрів і нарешті була на місці. Усі працівники вже зібралися, окрім мене. Зазвичай я не запізнююся. Просто сьогодні мені катастрофічно не щастило.
Новий бос уже щось пояснював колективу, коли я зайшла до зали й одразу вибачилася.
— Перепрошую, я трішки запізнилася. Сьогодні просто невдала погода. І вдача явно не на моєму боці. Я забула взяти парасолю й уся промокла. Вибачте.
Бос, схоже, був не в найкращому гуморі. Він здивовано подивився на мене, але спокійно продовжив:
— Так, пані, скажіть, як вас звати?
Хтось збоку тихо промовив:
— Анна.
— Пані Анно, будь ласка, станьте до всіх, і ми продовжимо. Хоча... Ні, зачекайте. У такому вигляді ви не зможете працювати. У вас є змінний одяг?
— Ні, на жаль, немає.
— Тоді після моєї розмови з колективом пройдіть, будь ласка, до мене в кабінет. Матиму до вас кілька запитань.
Я стала біля своєї доброї подруги Ельзи, і вона пошепки сказала:
— Що з тобою сталося по дорозі? Так, у мене є чорне худі. Воно, звісно, буде на тебе трохи завелике. Ось, тримай ключ і швиденько біжи в роздягальню перед тим, як іти до нього. Переодягнешся. У такому вигляді тобі не можна до нього показуватися.