Розділ 20

Пообіді ми перебралися на велику засклену веранду, що виходила у внутрішній сад маєтку. Осіннє сонце приємно гріло крізь скло, а вологе листя на деревах виблискувало, наче розсипане золото. Ян лежав на довгому шкіряному дивані, поклавши голову мені на коліна, поки я повільно перебирала пальцями його темне волосся.

— Знаєш, — мовила я, перегортаючи сторінку якоїсь абсолютно цивільної книги про історію берлінської архітектури, — якщо Клара дізнається, як проходить мій «страшний і небезпечний контракт», вона помре від заздрощів.

— Твоя подруга надто багато турбується про твоє особисте життя, — ліниво відгукнувся Ян, заплющивши очі від моїх дотиків. — Мені здається, вона повинна мені відсоток за те, що я підтримую твою нервову систему в тонусі.

— Ти підтримуєш? — я здивовано посміхнулася й легенько потягнула його за пасмо. — Вернер, ти — головне джерело мого стресу за останні два місяці! Згадай хоча б той день, коли ти змусив мене тримати Хроніку під час спалаху!

— Це була перевірка на міцність, — Ян розплющив один золотистий очко й хитро примружився. — І ти її склала з відзнакою. До того ж, після цього ти отримала титанові інструменти, безлімітний доступ до моєї бібліотеки й найпопулярнішого чоловіка серед Берліна.

— Ого, яка скромність! — я заходилася сміхом і злегка закрила його обличчя книжкою. — Пригальмуй, аристократе. «Найпопулярніший чоловік» зараз лежить у мене на колінах у домашніх штанах і чекає, поки я дочитаю розділ.

Ян швидко перехопив книжку однією рукою, відклав її на підлогу й одним спритним рухом розвернувся, опиняючись надто близько. Його руки обняли мене за талію, а золоті очі знову спалахнули тим знайомим, м'яким вогнем, від якого в мене перехоплювало подих.

— І цей чоловік, — тихо прошепотів він, торкаючись губами мого підборіддя, — абсолютно не проти залишатися тут стільки, скільки ти забажаєш.

Моя права рука автоматично піднялася, торкаючись його вилиці. Срібло під шкірою легенько замиготіло, зливаючись із його тілесною прохолодою. Це була чистота й ніжність, яку ми обидва дозволили собі нарешті відчути.

Увечері, коли темрява знову огорнула маєток, ми повернулися до бібліотеки. У каміні затишно тріщали дрова, пахло свіжозавареним чаєм із чебрецем.

На великому дубовому столі чекав щоденник Астарота.Залізна обкладинка більше не здавалася загрозливою — вона дихала спокійним, рівним світлом, ніби впізнала своїх господарів.

Я сіла поруч із Яном, розгортаючи першу сторінку з цупкого, пожовклого пергаменту. Текст був написаний старовинною латиною з дивними магічними символами на полях, але як тільки мої пальці торкнулися паперу, срібні нитки моєї руни м'яко висвітили потрібні рядки, перекладаючи сенс прямо в моїй голові.

— Дивись, — тихо мовила я, вказуючи пальцем на малюнок у центрі сторінки. — Це не просто щоденник. Це креслення.

Ян нахилився ближче, його плече щільно притиснулося до мого.

— Креслення чого?

— Спільного замку, — я затамувала подих, читаючи старовинні символи. — Астарот створив його для того, щоб об'єднати силу обох гілок роду. Демонічну тінь та людське срібло. Це не просто спосіб ховати книги, Яне. Це закляття захисту, яке неможливо зламати ззовні.

Ян мовчав кілька секунд, уважно вивчаючи візерунки на пергаменті. Потім його пальці обережно накрили мої.

— Тобто, якщо ми з тобою запечатаємо цим способом Залізну бібліотеку... — почав він.

— ...то жоден барон, жоден чужинець і жодна  істота у світі не зможе сюди прорватися без нашої спільної згоди, — доповнила я, повертаючись до нього й усміхаючись. — Ми станемо єдиним замком.

Ян подивився на мене, і в його очах промайнуло таке глибоке, безмежне відчуття поваги й відданості, що я зрозуміла: наш шлях тільки починається. У нас була своя історія, свій дім, своя магія й цілий світ, який ми тепер мали захищати разом.

— Ну що ж, — тихо промовив Ян, підносячи мою руку до своїх губ і цілуючи срібну руну. — Здається, у нас попереду дуже багато роботи.

— Я тільки «за», — відповіла я. — Починаймо.