Розділ 19

Худі, яке дав мені Ян, виявилося неймовірно м'яким і затишним. Воно було на мене явно завелике — рукава доводилося згортати вдвічі, а край сягав майже середини стегна, — але від нього виходив такий виразний, знайомий аромат, що я почувалася в ньому, наче у фортеці. Джинси сіли ідеально, а мої босоніжки  і сукня тепер були дбайливо укладені в паперовий пакет, чекаючи на повернення до Кройцберга.

Коли я вийшла з ванної кімнати, Ян уже розклав прямо на масивному дубовому столі — поруч із реставраційними інструментами, лупами та старовинними залізяками — велику картонну коробку.

— Я сподіваюся, твій реставраційний етикет дозволяє їсти піцу? — запитав він, відриваючи величезний, запечений шматок із тягучим сиром і подвійним пепероні.

— Якби це бачили мої викладачі з Університету мистецтв, вони б посивіли на місці й позбавили мене диплома, — засміялася я, підходячи до столу й без церемоній забираючи другий шматок. — Але оскільки ця книга витримала вогонь, темну магію та чотириста років забуття, я думаю, пару крапель сиру вона якось переживе.

Ми їли прямо стоячи біля столу, запиваючи  кока-колою із бляшанок — абсолютно дика, абсурдна картина для поважного маєтку прадавнього демона. І саме ця абсурдність робила момент неймовірно цінним. Більше не було потреби вдавати з себе сувору реставраторку чи недосяжного аристократа. Ми були двома людьми — або, принаймні, двома Вернерами, — які нарешті знайшли одне в одному повне розуміння.

— Твоя руна, — Ян раптом перевів погляд на мою праву долоню, у якій я тримала піцу.

Я опустила очі. Під шкірою  сріблясті лінії більше не спалахували й не вирізали біль. Вони просто м'яко, затишно пульсували, віддаючи приємним теплом.

— Вона заснула, — тихо мовила я. — Вперше за весь цей час я відчуваю, що вона не намагається вирватися чи захищатися. Вона просто... частина мене.

— Бо ти перестала з нею боротися, — Ян витер пальці серветкою й ступив до мене трохи ближче. Його золоті очі дивилися м'яко й тепло. — І перестала боятися того, ким ти є. Твій замок у голові більше не потрібен, Ліє. Ти контролюєш срібло, а не воно тебе.

— Завдяки тобі, — посміхнулася я, злегка штовхнувши його плечем. — Хоча твої методи навчання іноді межували з психологічним терором. «Уявляй, як срібло засинає», «не бреши своєму серцю»... Звучало як дешевий тренінг з особистісного зростання.

Ян тихо, розкотисто засміявся, і цей звук прокотився по кімнаті, розганяючи залишки давнього пилу.

— Я демон, Ліє, а не шкільний вчитель. Для мене людські емоції — це складна й хаотична стихія. Але ти... ти навчила мене уважності.

Ми закінчили з піцею за десять хвилин, закидавши картонну коробку десь на бічний стілець. Настав час повертатися в реальний світ. Мені потрібно було забрати оновлений контракт  й остаточно поставити крапку в неприємній історії з Алексом.

Об одинадцятій тридцять ми вийшли з маєтку. Замість похмурого «Седана», на якому ми поверталися з аукціону, у дворі чекав розкішний, спортивний чорний «Porsche» з відкидним дахом, який Ян, звісно ж, підняв через дощ.

— Ти серйозно? — я здивовано витріщилася на машину. — Ти вирішив поїхати  на цьому?

— Ти сама казала, що твій Алекс має чітко зрозуміти статус свого головного консультанта, — Ян абсолютним самовладанням відчинив для мене пасажирські дверцята. — До того ж, Кройцберг корисний для мого «Порше». Нехай звикне до берлінського бруду.

— Ти просто невиліковний показушник, Вернер, — хихикнула я, падаючи на м'яке шкіряне сидіння.

Дорога до мого підвалу  зайняла близько двадцяти хвилин. Ян кермував із тією ж лінивою грацією, із якою розправлявся з ворогами чи розгортав старовинні сувої. У салоні лунала тиха, якісна джазова музика, пахло шкірою та його сюпарфумом, і я піймала себе на думці, що мені абсолютно байдуже, що про нас думають перехожі.

Коли  спорткар беззвучно підкотив до моєї підвальної майстерні й зупинився прямо біля входу, на ґанку вже сидів Алекс. Вів тримав у руках течку з документами й паперовий стаканчик із кавою, виглядаючи як побитий собака.

Побачивши, як із машини вартістю в невеличку квартиру в центрі Берліна виходжу я — у величезному сірому худі, зі зібраним у недбалий вузол волоссям, але з абсолютно сяючим обличчям, — Алекс буквально застиг. Його рот злегка відкрився, а стаканчик із кавою в руці загрозливо наклонився.

Ян вийшов з машини слідом за мною. Він не став влаштовувати сцен чи тиснути. Він просто став поруч, поклавши руку мені на талію — легким, господським, але напрочуд захисним рухом. На ньому була звичайна куртка, але його постать випромінювала таку небезпечну, аристократичну впевненість, що Алекс автоматично зробив крок назад, зсутулившись ще більше.

— Привіт, Алексе, — спокійно й розкуто мовила я, крокуючи до ґанку.

— Ліє... Привіт, — він здивовано перевів погляд із мене на Яна, а потім на чорний «Porsche». — Це... це твій замовник із?

— Пан Вернер, — представила я Яна, не вдаючись у подробиці. — Він просто підвіз мене, бо ми якраз закінчували обговорення першої фази нашого реставраційного контракту. Ти приніс документи?

Алекс квапливо простягнув мені течку, намагаючись не дивитися в золотисто-карі очі Яна, які зараз уважно, з ледь помітною іронією вивчали його постать.

— Так, ось... Я переписав усе, як ти казала. Гонорар збільшено вдвічі, юридична незалежність повна. Інвестори погодилися на всі умови без заперечень. Вони... вони дуже цінують твою роботу.

Я відкрила течку прямо на ґанку, швидко пробігши очима по пунктах. Все було зафіксовано ідеально. Жодної двозначності. Повна свобода дій для мене й залізобетонна межа між нами.

— Чудово, — я дістала з кишені худі ручку й підписала папери в двох примірниках, віддаючи один Алексу. — Контракт набрав чинності. На майданчику  зустрінемося в понеділок о дев'ятій ранку. Все за графіком.

— Ліє, я... я ще раз хочу вибачитися за той вечір... — тихо, майже пошепки спробував мовити Алекс, боязко зиркаючи на Яна.