Розділ 18

— Знаєш, якщо хтось із того вашого «темного бомонду» зараз подивиться у вікно, — мовила я з набитим ротом, змахуючи крихту з підборіддя, — їхній міф про грізного й безжального Яна Вернера розпадеться на порох.

— Якщо хтось із них насмілиться подивитися у моє вікно, — Ян спокійно відпив кави, навіть не здригнувшись, — він перетвориться на сушену кажанячу тушку ще до того, як встигне розгледіти твій круасан.

— Ой, боюсь-боюсь, — я штовхнула його ліктем у бік. — Ти просто захищаєш свою випічку.

Ян лише хмикнув, але його рука, яка лежала на моєму плечі, притягнула мене ще ближче. Його тілесне тепло розливалося по моєму тілу, змиваючи залишки лихоманки від аукціону, огиду від Алекса й нескінченну втому останніх тижнів.

— Ну що, реставраторко, — Ян кивнув на дубовий стіл, де в напівтемряві відблискував новий залізний гримуар, — які у нас плани на завтра?

— Завтра вранці я йду до своєї майстерні, — впевнено відповіла я. — Забираю нову версію контракту в Алекса, перевіряю, щоб там були всі нові нулі в графі мого гонорару, і вибудовую навколо нього стіну завтовшки з Берлінську.

— Хороший план, — ухвально кивнув Ян. — А ввечері?

— А ввечері я повертаюся сюди. У мене тут, між іншим, пів сотні пошкоджених фоліантів, один прадавній щоденник нашого роду і один дуже примхливий прадавній демон, якого треба вчити заварювати нормальне еспресо без алхімічних колб.

— Я не примхливий, — з удаваним обуренням заявив Ян, і його золоті очі весело звузилися. — Я просто вимагаю відповідності стандартам якості.

— Угу, звісно, — посміхнулася я.

Я опустила погляд на свою праву долоню. Руна під шкірою більше не горіла й не пульсувала тривогою. Вона дрімала — м'яко, затишно, наче кішка біля батареї. Наш магічний зв'язок перестав бути таємницею чи тягарем. Він став моєю силою, моєю опорою й частиною моєї власної суті.

— Дякую тобі, Яне, — тихо мовила я, поклавши голову йому на груди й слухаючи рівний, сильний стукіт його серця.

— За що? За круасани? — тихо засміявся він, зариваючись пальцями в моє волосся.

— За те, що повернув мені мене саму.

Ян не відповів словами. Він просто міцніше стиснув мене в обіймах і нахилився, торкнувшись губами мого чола.

Я заснула прямо в тому величезному кріслі, скрутившись калачиком під важким пледом. Коли розплющила очі, на годиннику була вже десята ранку. Затишний запах сандалу, кави й підсмаженого хліба витав у повітрі, а біля моїх ніг на підлозі сидів Ян.

Він був у звичайній сірій футболці й домашніх штанах — ніяких смокінгів, шовкових халатів чи поважного демонічного виразу обличчя. У руках він тримав планшет і щось із зацікавленням гортав.

— Доброго ранку, пані Вернер, — не повертаючи голови, промовив він. — Як спалося на прадавніх таємницях?

— Жахливо, — затягнулася я, випростуючи затеклі ноги й со солодко потягуючись. — Моя спина вимагає нормального ліжка, а не твого аристократичного антикваріату. І взагалі... ти що там робиш? Обираєш новий проклятий артефакт?

Ян повільно розвернув планшет до мене. На екрані був відкритий сайт доставки... піци.

Я застигла з відкритим ротом.

— Серйозно? Прадавній демон замовляє піцу через додаток?

— По-перше, я тестую людські технології, — з абсолютно серйозним виразом обличчя відповів Ян, хоча в його золотих очах вже танцювали бісики. — По-друге, ти сама казала, що твої суперсили працюють на вуглеводах. Я обираю «Чотири сири». Але тут є опція «додати подвійний пепероні». Як гадаєш, це не зіпсує магічний баланс?

Я не втрималася й просто заходилася сміхом, кидаючи в нього подушку. Ян спритно перехопив її однією рукою, навіть не здригнувшись, і куточки його губ розпливлися в задоволеній посмішці.

— Гаразд, «Чотири сири» з подвійним пепероні — це ідеальний магічний баланс, — витираючи сльози від сміху, мовила я. — Але спочатку мені потрібен душ і нормальний одяг. Бо якщо я з'явлюся в майстерні в цій пом'ятій сукні, Клара вирішить, що мене викрали цИгани.

— У мене є дещо для тебе, — Ян підвівся з підлоги й вказав на акуратну коробку, що лежала на маленькому столику. — Твій вечірній одяг з клубу вже почистили, а це... просто щоб тобі було зручно.

У коробці лежав м'який, об'ємний худі темно-сірого кольору та прості зручні джинси.

— Ого, — я витягла худі й притулила до себе. Воно пахло Яном. — Демонічний мерч?

— Майже, — посміхнувся він, підходячи ближче й легенько цілуючи мене в верхівку голови. — Іди вмивайся за пів години привезуть піцу, а потім я особисто відвезу тебе до твоєї майстерні, щоб твій Алекс бачив, на якій машині приїжджає його головний консультант.

— О-о-о, хтось у нас хоче трохи похвалитися? — підморгнула я, збираючи речі.

— Я просто дбаю про імідж нашого роду, — відповів Ян з найповажнішим виглядом, але його очі палали теплим, щасливим світлом.