Розділ 17

Поцілунок був не просто палаючим — він випалював усі сумніви, які я накопичувала місяцями. У ньому не було гнітючої агресії Алекса, не було людської квапливості чи бажання володіти. Ян цілував так, ніби чекав цього століттями, але водночас чудово знав, що тепер я повністю належала цьому моменту за власним вибором.

Його прохолодні долоні, що тримали моє обличчя, поступово нагрівалися від срібного сяйва моєї руни. Тіні навколо нас перестали бути загрозливими — вони витали в повітрі м'якими шовковими стрічками, сплітаючись із моїми срібними нитками магії у химерний, живий узор.

Коли ми нарешті відсторонилися один від одного, я важко дихала, спираючись долонями про його широкі груди. Його золотисті очі у напівтемряві бібліотеки палали диким, але неймовірно теплим вогнем, зіниці звузилися, ловлячи кожен мій подих.

— Ти все знав... — тихо прошепотіла я, провівши пальцями по коміру його сорочки, відчуваючи шалений пульс під його шкірою. — З самого початку.

— Я знав, що ти існуєш, Ліє, — Ян нахилився й коротко, але ніжно торкнувся губами моєї скроні, викликаючи новий вихор сиротиків по спині. — Але я й уявити не міг, що остання Вернер виявиться настільки впертою, норовливою й... досконалою.

Він повільно відступив на крок, не випускаючи моєї лівої руки, і підвів мене до великого дубового столу. Щоденник, викуплений на аукціоні у фон Бергів, чекав на нас. Його  обкладинка більше не здавалася мертвою — вона злегка вібрувала, реагуючи на наше спільне поле.

— Тепер цей щоденник ваш, реставраторко, — промовив Ян, і в його голосі повернулися ті самі нотки аристократичної іронії, але тепер у них звучала глибока, прихована ніжність. — У ньому розкриті секрети створення перших магічних замків нашого роду. І тільки ти зможеш прочитати ті сторінки, які залиті сріблом.

Я подивилася на свої пальці, де під шкірою все ще грали останні згасаючі іскри руни.

— Ми розгадаємо його разом, — відповіла я, підвівши на нього очі й впевнено посміхнувшись. — Але спочатку... ти завариш мені ту саму каву із сандалом. Мені потрібна пауза, Яне.

Ян тихо, розкотисто засміявся — уперше за весь цей час щиро й безтурботно.

— Як накажете, пані Вернер, — він легенько вклонився, а його очі спалахнули золотом. — Твій власний світ  може чекати. Відтепер Залізна бібліотека — це і твій дім також.

Я сіла в глибоке крісло біля каміна, відчуваючи, як важкість сукні та втома після аукціону поступаються місцем дивовижному спокою. Всі деталі великого пазла нарешті склалися. Алекс, арт-простір, переписаний контракт — усе це залишалося важливою частиною мого людського життя, де я була господинею становища.

Але тут, поруч із цим демоном, який виявився моїм магічним соратником і чимось набагато більшим, я нарешті знайшла своє справжнє призначення

Поки Ян господарював кавового апарата (який більше нагадував якийсь середньовічний алхімічний прилад з трубочками й колбами), я скинула під стіл свої  туфлі на пекельно високих підборах і з полегшеним зітханням залізла з ногами у величезне шкіряне крісло.

— Знаєш, Вернер, — голосно мовила я, розправляючи шовкову спідницю, — твій родовий щоденник — це, звісно, чудово. І те, що я твоя магічна родичка без родинних зв'язків — теж містично й романтично. Але якщо в цьому маєтку немає хоча б одного сендвіча, я з'їм цей гримуар шістнадцятого століття прямо зараз. Разом із залізними накладками.

Ян застряг із срібною ложечкою в руці й повільно розвернувся до мене. На його обличчі знову з'явилася та сама лінива, аристократична посмішка, але в очах більше не було загрозливої темряви — тільки бісики.

— Ти щойно придушила вибух потойбічноі магії, розкрила таємницю чотирьох століть, поцілувала прадавнього демона... і зараз вимагаєш канапку? — він іронічно звів одну брову.

— Я реставраторка, Яне. Наші суперсили працюють виключно на вуглеводах, — парирувала я, обхопивши коліна руками. — До того ж, твій «другано-ворог» на аукціоні так смердів бобовим бурбоном, що в мене досі спалений апетит.

Ян тихо засміявся — м'яко, без жодної пихи. Натиснувши важіль на апараті, він змусив темно-золотисту рідину  цюрчати у дві порцелянові чашки.

— Ну, щодо канапок не обіцяю, — промовив він, підходячи до мене й ставлячи чашку на маленький столик поруч, — але в мене десь є свіжі французькі круасани. Мій помічник привозить їх щоранку з однієї затишної пекарні.

— Демон, який купує круасани? — я вдавано сплеснула долонями, беручи чашку. — Мої шаблони про темний  бомонд тріщать по швах. А я вже уявляла, як ти харчуєшся виключно страхом ворогів та сирим м'ясом.

— Страх ворогів занадто гіркий, а від сирого м'яса псується колір обличчя, — абсурдно серйозним тоном відповів Ян, сідаючи на підлокітник мого крісла зовсім поруч.

Його стегно торкалося мого плеча, але ця близькість більше не лякала. Вона була затишною, наче ми знали один одного тисячу років.

— До речі, — додала я, роблячи смачний ковток гарячої кави, — що ми робимо з Алексом? Він зараз, мабуть, сидить складає нову версію контракту, де за кожне моє влучне зауваження доплачуватиме мені з власних кишенькових.

— Нехай складає, — Ян легенько клацнув мене по носі холодним пальцем. — Тобі потрібен цей арт-простір, а йому потрібен хороший урок з етикету. Якщо він ще хоч раз спробує перейти межу, я просто прийду на ваше засідання  й подивлюся на нього своїми «золотими очами». Гарантую, він стане найввічливішим архітектором у всій Німеччині.

— О ні, тільки без твоїх спецефектів! — засміялася я, притуляючись головою до його стегна. — Мені ще з цими людьми працювати.

Ян простягнув руку й обережно заправив пасмо мого волосся за вухо. 

— Добре, без спецефектів, — тихо погодився він, і в його голосі пробриніла дивовижна ніжність. — Тільки круасани, кава й старі книги. Згода, пані Вернер?

— Згода, пане Вернер, — посміхнулася я, заплющуючи очі від утоми й абсолютного щастя.