Розділ 16

Аукціонна зала після подій здавалася мені сценою з чужого, несправжнього сну.Ян не випускав моєї руки, його пальці переплелися з моїми з такою силою й непохитною впевненістю, що жоден із присутніх аристократів чи магів більше не наважився навіть глянути в наш бік. Коли барон  оголосив про продаж головного лота — Ян викупив його за першою ж ставкою. Ніхто в залі не ризикнув підняти табличку у відповідь на його крижаний, спокійний голос.

За п'ятнадцять хвилин ми вже сиділи на задньому сидінні його чорного авто,який беззвучно нісся крізь нічний і промоклий парк у напрямку Шарлоттенбурга.

Щоденник лежав у мене на колінах. Його залізна обкладинка була холодною, але моя долоня  випромінювала стійке, лихоманкове тепло. Руна не просто пульсувала — вона буквально рвалася до цього фоліанта, наче впізнавала його з тисячі інших.

Ян мовчав, дивлячись у темне вікно автівки. Його профіль здавався висіченим із мармуру, але я відчувала, як поруч із ним вибрирує нерозряджена напруга — та сама пристрасть і захисна лють, які вибухнули на балконі.

— Яне, — тихо промовила я, торкаючись пальцями залізного візерунка на щоденнику. 
— Книга реагує на мене точно так само, як і Хроніка. І справа ж не тільки в моєму вмінні ? Що насправді нас пов'язує?

Він не відвернувся від вікна, але його голос пролунав глибоко й оксамитово:

— Бо ця книга реагує на магічну спадковість Вернерів, Ліє. І ти відчувала це з першого дня.

Автомобіль плавно зупинився біля важкої брами маєтку,Ян першим вийшов із машини, відчинив мої дверцята й подав руку. Його дотик був обережним, майже побожним.

Ми піднялися в повній тиші. У величезному залі горіли лише кілька свічок, кидаючи довгі, тремтячі тіні на високі стелажі. Ян підійшов до каміна, запалив вогонь одним рухом руки й повернувся до мене. Я стояла посеред кімнати, все ще в  сукні, стискаючи щоденник у руках.

Ян повільно зняв смокінг, кинувши його на спинку крісла, і ступив до мене. Крок за кроком, поки між нами не залишилося лише кілька сантиметрів. 

— Чотириста років тому мій рід розділився, — тихо прошепотів він, опускаючи погляд на щоденник у моїх руках. — Мій предок, Астарот Вернер, запечатав Хроніку й віддав один із двох ключів своїй молодшій дочці — єдиній серед нас, хто народився без демонічної суті, але з чистим, видатним даром відчувати й підкоряти магічний метал.

Я затамувала подих. Повітря в кімнаті стало настільки густим, що його можна було торкнутися пальцями.

— Щоб захистити її від воєн між демонічними кланами, її відправили у світ людей, — продовжував Ян, і в його золотих очах спалахнуло таке дике, приховане тепло, що в мене закрутилася голова. — Її нащадки жили як звичайні реставратори, ювеліри та ковалі. Вони забули про магію. Вони забули, ким вони є, але берегли прізвище. І ваша кров не забула нічого.

Він повільно простягнув руку й обережно, кінчиками пальців, торкнувся моєї щоки. Його прохолода розлилася по моєму тілу солодким трепетом.

— Коли я знайшов тебе в Берліні я вже знав, хто ти Та все ж сумнівався до останнього ,поки остаточно не переконався під час нашої першої зустріч.Ти — остання пряма спадкоємиця людської гілки нашого роду.

— Отже... ми з тобою родичі?….а я все думала,що наші прізвища це просто збіг,або твої демонічні забавки.... — у мене перехопило подих від раптової здогадки та незрозумілого тривожного почуття.

— Ні, — Ян миттєво перебив мої думки, і його посмішка була тонкою, хижою й неймовірно звабливою. Він подався вперед, і його губи зупинилися за міліметр від моїх.

 — Демони не мають біологічної спорідненості у людському розумінні. Ми передаємо лише магічний лінаж та ім'я. У твоїх венах немає моєї крові, Ліє. Але в твоїй душі живе та сама сила, що й у моїй.

Він повільно вийняв щоденник з моїх занімілих рук і поклав його на стіл. А потім обома долонями охопив моє обличчя, притягуючи мене ближче.

— Саме тому ти змогла відкрити Хроніку, — прошепотів він прямо в мої губи, і його подих обпік мене вогнем.

 — Саме тому руна прокинулася саме на твоїй долоні. 

Срібні лінії під моєю шкірою й чорні тіні Яна сплелися в єдине ціле, заповнюючи весь простір бібліотеки. Я заплющила очі й подалася вперед, відповідаючи на його довгоочікуваний,шалений і небезпечний поцілунок.