Розділ 15

Робота  тривала вже понад дві години, коли Ян раптом відклав срібний стилет і відкинувся на спинку крісла. Його погляд, зазвичай холодний і проникливий, став зосередженим та розважливим.

— На сьогодні досить, Ліє, — тихо сказав він, розриваючи магічний контур між нашими руками. Срібне світло під моєю шкірою слухняно згасло.

 — Мені потрібна твоя допомога в одній справі. І цього разу вона не стосується скальпелів чи пергаменту.

Я здивовано витерла пальці серветкою й звів брови.

— Що ти маєш на увазі?

Ян підвівся й повільно підійшов до високого вікна, дивлячись на нічні вогні.

— У суботу ввечері в маєтку фон Бергів відбудеться закритий аукціон. Там збираються верхівка темного  бомонду, старі аристократичні роди та колекціонери артефактів. На торги виставляють один із втрачених щоденників мого предка. Мені потрібно його забрати.

— І де тут моя роль? — запитала я, відчуваючи, як усередині прокидається легкий азарт. — Ти ж можеш просто зайти туди й забрати його або викупити,або застосувати ці всілякі свої магічні штучки.

Ян повернувся до мене, і в його золотих очах промайнув ледь помітно темний відблиск.

— Фон Берги — мої давні вороги. За правилами цього аукціону, кожен гімть повинен бути супроводжуваний людиною, яка володіє відчуттям високої здатності, але не належить до вищих родів — так званим «поводирем», який гарантує, що гість не використає силу проти господарів. Багато хто бере з собою найманих магів. Але в тому середовищі нікому не можна довіряти. Вони перекуповують супровід за секунду.

Він зробив кілька кроків до мене й зупинився поруч, опустивши погляд на мою праву долоню.

— Ти — єдина людина, якій я можу довіряти в тому гадючнику, Ліє. Твоя руна — це ключ роду Вернерів. Вона зреагує на пастку раніше, ніж її помічу я. Ти будеш моєю супутницею.

Серце зробило шалений удар. «Єдина людина, якій я можу довіряти». Ці слова від прадавнього демона важили більше, ніж будь-які пишні компліменти Алекса.

— Добре, — тихо погодилася я, дивлячись йому прямо в очі. — Я піду з тобою.

Субота, вечір. Маєток фон Бергів  нагадував похмурий готичний замок, залитий приглушеним багряним світлом. Навколо паркувалися розкішні чорні автомобілі, а біля входу гостей зустрічали мовчазні швейцари з дивно блідими обличчями.

Я була в глибокій сукні темно-смарагдового кольору з відкритими плечима та високим розрізом на стегні. На моїх руках були довгі шовкові рукавички, хоча під тканиною шкіра приємно пульсувала теплом — відчуваючи близькість Яна.

Ян був у бездоганному чорному смокінгу. Коли він подав мені руку біля підніжжя мармурових сходів, його дотик був впевненим і прохолодним.

— Тримайся поруч і не знімай рукавичок, — тихо прошепотів він мені на вухо. Його подих обпік шкіру, змушуючи сироти пробігти по спині. — Тут кожен другий відчуває магію, як голодний вовк — кров.

Зала аукціону була сповнена дамами у діамантах та чоловіками в суворих фраках. Музика лунала тихо, а в повітрі витав стійкий запах сигарного диму, дорогих парфумів та ледь помітної сірки. Ян рухався серед цього натовпу з невимушеною грацією хижака, який повернувся у свої володіння. Я трималася за його руку, відчуваючи дивовижний захист — ніхто з присутніх не наважувався навіть довго затримувати на нас погляд.

О десятій вечора Ян відійшов до за закритого столу, де господар маєтку, огрядний барон фон Берг із хижими очима, демонстрував лоти.

У залі стало надто душно від сигарного диму та потойбічної напруги. Мені знадобився ковток свіжого повітря.

— Я вийду на террасу на кілька хвилин, — шепнула я Яну, коли він на мить звільнився від розмови.

Він примружився, швидко окинувши поглядом балкон.

— Не виходь із зони видимості, Ліє.

— Я тільки на одну хвилину, — посміхнулася я.

Парк зустрів мене приємною прохолодою. Я підійшла до кованого парапету терраси, знімаючи рукавичку з правої руки, щоб дати шкірі подихати. Руна слабко підморгала сріблом у темряві.

— Ого... яка краса ховається під шовком, — пролунав хрипкий, неприємний голос із тіні бамбукових кущів.

Я різко розвернулася. З темряви вийшов високий чоловік у розстебнутому фраці. Його обличчя було покрите сірою сіткою судин, а очі палали неприродним, жовтуватим світлом. Від нього пахло деструктивною магією та дешевим бурбоном.

— Ви помилилися балконом, — холодно відповіла я, одразу натягуючи рукавичку назад і роблячи крок до дверей.

— Не так швидко, пташко, — він миттєво перекрив мені шлях, грубо схопивши мене за оголене плече. Його пальці були гарячими, як вугілля. — Я бачив, як ти дивилася на Вернера. Ти його нова іграшка? Або просто супроводжуюча дівка? Поділися таємницею... Я відчуваю, що в тобі тече дещо дуже солодке.

Він з силою притиснув мене до мармурового парапету, його друга рука ковзнула по вигину моєї талії, намагаючись порвати тонку тканину сукні.

Огида й гнів вибухнули в мені миттєво. Руна під рукавичкою спалахнула пекельним світлом. Я підняла руку, готова випустити срібний розряд йому прямо в обличчя, але не встигла.

Повітря навколо нас раптом вибухнуло диким, нелюдським холодом.

У наступну секунду чужинець навіть не зрозумів, що сталося. Темна тінь вискочила з дверей терраси зі швидкістю блискавки. Ян схопив нападника за горло однією рукою, з такою силою відриваючи його від землі, що кістки чоловіка загрозливо хруснули.

— Ти торкнувся того, що належить мені,Драго, — просичав Ян. Його голос більше не був людським — це був низький, вібруючий гул, від якого дерева в парку затремтіли.

Золоті очі Яна повністю залилися пітьмою. З його пальців вирвалися чорні, як сажа, нитки тіней, які миттєво обплели шию та груди нападника, витискаючи з нього повітря та магію. Нападник хрипів, злякано борсаючись у повітрі, а його жовті очі розширилися від дикого жаху.

— Яне! Ні! Не вбивай його тут! — вигукнула я, ступивши до нього й обережно поклавши свою праву долоню прямо на його зчеплене зап'ястя.