Розділ 13

Вечір середи починався максимально звичайно, навіть буденно.

Приблизно о четвертій дня, коли я закінчувала наносити другий шар закріплювального лаку на корінець старовинного атласу, двері моєї майстерні відчинилися. На порозі з'явився Алекс. Він виглядав напрочуд елегантно замість звичного розтягнутого светра чи лляної сорочки на ньому був темний, ідеально підігнаний піджак, а в руках він тримав невеликий паперовий пакет із нашої улюбленої кав'ярні.

— Привіт, головний консультанте, — він тепло посміхнувся, ставлячи пакет на край робочого столу. — Маєш п'ятнадцять хвилин на перерву?

— Привіт, — я посміхнулася у відповідь, відкладаючи пензель. — Для кави перерва знайдеться завжди. Що за привід для такого офіційного вигляду?

Алекс присів на високий стілець навпроти мене й дістав два стаканчики з гарячим капучино.

— Сьогодні о дев'ятій вечора в одному з нових закритих клубів  влаштовують закриту презентацію для інвесторів, — пояснив він, подаючи мені каву. — Там будуть головні спонсори нашого арт-простору. Замовник попросив мене обов'язково бути, і я дуже хочу, щоб ти пішла зі мною.

— Я? — я здивовано звів брови. — Але навіщо там я? Ти ж чудово знаєш усе планування й можеш сам розказати про концепцію.

— Ліє, ти — ключ до цієї концепції, — Алекс подався вперед і обережно торкнувся моєї долоні. Руна під шкірою навіть не ворухнулася, спала міцним сном.

 — Коли я розповів інвесторам про твої ідеї щодо збереження книжкового фонду, про ці датчики вологості й тонування вікон, вони були в захваті. Вони бачать у цьому не просто бібліотеку, а статусний, дорогий проект. Якщо ти будеш поруч, ми закриємо питання з фінансуванням на два роки наперед. Ну і... мені просто хочеться провести з тобою вечір.

Його погляд був щирим, м'яким і відкритим. Після всіх пережитих жахів із магічним сріблом та суворих вимог Яна, ця проста людська увага здавалася мені ковтком свіжого повітря.

— Добре, — погодилася я. — О дев'ятій, кажеш? Мені треба забігти додому й перевдягнутися.

О восьмій тридцять я вже стояла перед дзеркалом у своїй квартирі. Я обрала лаконічну, але вишукану чорну шовкову сукню міді з довгими рукавами. Вона повністю закривала мої руки, ховаючи праву долоню від сторонніх очей, але чудово підкреслювала фігуру. Магічний замок у моїй голові тримався міцно. Я була впевнена в собі як ніколи.

Алекс заїхав за мною на таксі. Коли я вийшла з під'їзду, він відчинив мені дверцята й не стримав захопленого вигуку:

— Ти виглядаєш просто карколомно, Ліє... Я поруч із тобою почуваюся як хлопчисько, якому випадково дістався головний приз.

Я засміялася, сідаючи в машину, і на душі було легко.

Клуб містився в колишньому підземному бункері біля річки. Усередині панувала атмосфера приглушеної розкоші: важкі оксамитові штори, неонові вивіски, стіни з відкритої цегли, приглушена електронна музика та кришталеві келихи з шампанським. Навколо юрбилися люди в дорогих костюмах та вечірніх сукнях — берлінська богема у перемішці з бізнесменами.

Перші дві години все йшло як по маслу. Алекс підводив мене до різних людей, знайомив із бізнес-партнерами та інвесторами. Я впевнено відповідала на запитання про специфіку зберігання рідкісних видань, ділилася баченням майбутнього арт-простору і бачила, як інвестори кивають із повагою. Алекс сяяв від гордості. Він постійно тримав мене під руку, обіймав за талію, пропонуючи нові коктейлі.

Ближче до півночі презентаційна частина закінчилася, музика стала голоснішою, а світло в залі — ще темнішим. Інвестори розійшлися по VIP-зонах, а Алекс випив уже далеко не перший келих віскі.

Я відчула, як утома забирає сили.

— Алексе, я, мабуть, буду збиратися додому, — тихо сказала я, коли ми опинилися в напівтемному коридорі, що навпроти закритих кабінок. — Проект ми презентували чудово, люди вражені. Моя місія виконана.

— Додому? Зараз? — він раптом перехопив мій келих, поставив його на якийсь столик поруч і зробив крок до мене.

Його очі були затуманені алкоголем, а посмішка втратила свою попередню щирість — уній з'явилася якась самовпевнена, владна нахабність.

— Вечір тільки починається, Ліє, — прошепотів він, і перш ніж я встигла зреагувати, він різко подався вперед і притиснув мене спиною до холодної цегляної стіни коридору.

— Алексе, що ти робиш? Зачекай, — я спробувала впертися долонями йому в груди, але він був набагато сильнішим.

його подих з міцним запахом алкоголю та м'яти обпік моє обличчя. Його губи з силою впилися в мої — це не був той ніжний, легкий дотик, що на будівництві. Це був агресивний, вимогливий поцілунок. Одночасно його рука грубо ковзнула по шовку моєї сукні вгору, піднімаючи край і стискаючи моє стегно.

— Перестань! — випалила я, повертаючи голову, щоб вирватися з його обіймів. — Звільни мене!

— Та годі тобі, Ліє, — хихикнув він прямо мені у вухо, притискаючись усім тілом і намагаючись знову поцілувати в шию. — Ти ж сама цього хотіла. Ми сьогодні виграли цей контракт! Ти й я. Ми це заслужили. Поїхали до мене, досить грати в недоторку.

Його пальці ще сильніше вп'ялися в моє стегно, намагаючись посунути білизну.

Огида й біль від розчарування закипіли в мені миттєво. Людина, якій я почала відкриватися, яку вважала безневинним і щирим другом, зараз бачила в мені лише чергову трофейну здобич, яку можна отримати після вдалої угоди.

Всередині мене щось тріснуло. Моя права долоня під тканиною рукава спалахнула лютим, розпеченим болем. Руна зреагувала на мій гнів і загрозу — магічне срібло запульсувало під шкірою, готове вирватися наволю й спопелити його прямо тут, у цьому коридорі.

«Ні! Не тут! Ні за що!» — подумки закричала я сама собі.

Я зібрала всю свою волю й намертво затиснула руну у ментальний замок. А потім, використавши момент, коли Алекс послабив хватку, з усієї сили вдарила його лівим ліктем під дих і штовхнула в груди.

Він здавленно охнув і відступив на кілька кроків, розгублено кліпаючи очима.