Розділ 9

Четвер настав швидко, стрімко увірвавшись  разом із сухим, теплим вітром, який розганяв залишки віковічної сирості

Я стояла перед дзеркалом у передпокої своєї квартири, прискіпливо розглядаючи власне відображення. Цього разу я не збиралася на роботу. На мені були легкі лляні штани пісочного кольору, тонка біла футболка та улюблені зручні кеди. Жодного робочого фартуха, жодного запаху розчинників. Навіть свою сумку-шопер я замінила на маленький шкіряний рюкзак, де лежав лише блокнот, телефон та пара дрібниць.

Я подивилася на свою праву долоню. Руна під шкірою спала так міцно, що ліній малюнка майже не було видно — лише ледь помітне сріблясте мерехтіння на сонці, яке легко можна було прийняти за блискітки від якогось косметичного крему. Я посміхнулася,контроль працював бездоганно. Я навчилася замикати цей замок так само легко, як замикала двері своєї майстерні.

О дванадцятій дня я вже сиділа за столиком літнього майданчика кав'ярні. Це було одне з тих хіпстерських місць, де завжди пахло свіжообсмаженою кавою, випічкою та безтурботністю.

— Привіт! Сподіваюся, я не змусив тебе чекати? — пролунав бадьорий голос, і за мій столик швидко присів Алекс.

Сьогодні він виглядав ще простіше й затишніше,легка сорочка в тонку смужку з підкатаними рукавами, сонцезахисні окуляри та незмінний рюкзак за плечима, з якого стирчав тубус для креслень. Від нього пахло чимось цитрусовим і свіжою м'ятою.

— Привіт. Ні, я сама щойно прийшла, — відповіла я, відчуваючи, як куточки моїх губ самі собою тягнуться вгору.

— Чудово. Тоді почнемо з головного, — Алекс ізмовницьки підмигнув і дістав із рюкзака великий паперовий згорток. — Це найкращий фісташковий чізкейк у Кройцберзі. Я знаю, що тут теж є десерти, але цей я замовляв спеціально для нашої зустрічі. Дозволиш?

— Ти знаєш, як підкупити реставратора, — засміялася я. — Фісташки — це моя слабкість.

Бармен приніс нам два великі стакани холодного напою. Алекс розгорнув на дерев'яному столі планшет і відкрив файл із першими 3D-візуалізаціями їхнього майбутнього арт-простору.

— Дивись, — він почав водити пальцем по екрану, показуючи планування. — Отут, у колишньому промисловому залі, ми хочемо зробити зону відпочинку. Високі стелі, цегляні стіни. А вздовж цієї стіни — ту саму бібліотеку, про яку говорив Бен. Ми хочемо, щоб книги були у вільному доступі, але при цьому не перетворилися на потертий мотлох за кілька місяців.

Я примружилася, аналізуючи макет. Мій професійний погляд миттєво вихопив кілька проблемних зон.

— Проект крутий, Алексе. Дуже сучасний. Але дивись сюди, — я обережно торкнулася пальцем екрана, показуючи на зону біля великих панорамних вікон. Моя права рука була абсолютно спокійною, жодного нагрівання чи статичної електрики — чистий людський дотик. 
— Якщо ви поставите стелажі прямо навпроти цих вікон, то через сонячне світло папір почне жовтіти й руйнуватися вже за півроку. Особливо старі видання. Потрібно або перенести полиці вглиб залу, де світло розсіяне, або замовити спеціальне тонування скла з УФ-фільтрацією не менше 99%.

Алекс уважно слухав, швидко роблячи нотатки у своєму блокноті.

— УФ-фільтрація... Записав. А що щодо вологості? У нас там планується невелика кав'ярня прямо поруч. Пара від кавомашини не зашкодить книгам?

— Зашкодить, і дуже сильно, — кивнула я, відламуючи ложечкою шматочок ніжного чізкейку. 
— Папір працює як губка. Він вбирає вологу, коріння починає розбухати, з'являється грибок. Кавову зону треба відокремити скляною перегородкою або потужною витяжкою. Книги люблять стабільність: температура близько 18-20 градусів і вологість 40-50%. Якщо ви витримаєте ці параметри, ваша бібліотека переживе навіть онуків ваших перших відвідувачів.

— Ліє, ти просто рятуєш наш проект, — Алекс відкинувся на спинку стільця, дивлячись на мене з щирим захопленням. 
— Наш замовник — страшний перфекціоніст. Якби ми зіпсували його колекцію книг про архітектуру, він би нас просто розіп'яв на цих самих стелажах.

— Рада допомогти. Для мене це теж чудовий досвід — вийти з підвалу й подумати про реставрацію в масштабах великого простору.

Ми просиділи в кав'ярні майже три години. Розмова з професійних тем плавно перетекла на особисті. Алекс розповідав про те, як у студентські роки підробляв на будівництві в Норвегії, щоб заробити на свій перший професійний ноутбук, а я ділилася кумедними історіями про те, як на початку кар'єри випадково склеїла власні пальці суперклеєм під час реставрації китайського віяла.

З ним було неймовірно легко. Без жодних підтекстів, без таємничих натяків на прадавні контракти чи потойбічні світи. Звичайний, приємний флірт, тепле берлінське сонце й смак фісташкового пирога на губах.

— Слухай, — сказав Алекс, коли ми вже збиралися йти. 
— У суботу мої друзі влаштовують закриту вечірку на даху одного з будинків у Нойкельні. Буде гриль, хороша музика і гарний вид на захід сонця. Підеш зі мною? Обіцяю жодних питань про вологість паперу.

Я подивилася на його відкриту, щиру посмішку.

— З задоволенням, Алексе. Запиши мій номер, і спишемося ближче до суботи.

Коли ми попрощалися і він швидким кроком попрямував у бік архітектурного бюро, я залишилася стояти на тротуарі Кройцберга. На душі було легко й радісно. Життя вирувало навколо, воно було кольоровим, галасливим і напрочуд простим.