Розділ 6

Чотири дні після тієї божевільної ночі в підвалі минули так, ніби нічого й не сталося. Берлін жив своїм звичним ритмом: дрібний липкий дощ чергувався із сірим міським туманом, натовпи туристів на площі штурмували кав'ярні, а машини на дорогах  здіймали брудні фонтани бризок. Все було абсолютно, нудно й заспокійливо нормально.

Я щосили намагалася вдавати, що й моє життя повернулося в колишнє русло. Я вставала о сьомій ранку, пила звичайну каву (яка після кардамонового напою Яна тепер здавалася на смак як тепла підфарбована вода), їхала в майстерню і весь день займалася безпечною, мирною роботою. Ніякого срібла, ніяких рун, ніяких демонів. Просто клей, прес, нитки та реставрація старовинної Біблії дев'ятнадцятого століття, яку мені передав місцевий пастор.

Марк, цей придурок, з'явився в суботу пообіді. Він виглядав так, наче його пропустили крізь промислову соковижималку, але його долоні були абсолютно чистими — жодного магічного опіку. Він довго бурмотів слова вдячності й намагався всучити мені коробку з м'ятними пончиками. Я просто виставила його за двері, наказавши більше ніколи не лізти в антикваріат. Борг закрився, хлопець живий — і це єдине, що мало значення.

Проте, як би я не занурювалася в рутину, одна річ не дозволяла мені забути про пережите. Моя права долоня.

Тонка срібляста лінія під шкірою, вона виглядала як дивне, філігранне татуювання, зроблене рідкісним металізованим чорнилом. Малюнок центральної руни — заплутаний лабіринт із крученими спіралями — заліг глибоко між лінією життя та лінією серця. Якщо провести по ньому пальцем, шкіра здавалася абсолютно гладкою, але варто було мені взяти в руки інструмент або доторкнутися до старої палітурки, як усередині, десь у самих кістках, починало нудотно і м'яко поколювати. Статична електрика. Його фірмовий слід, який нагадував про його зухвалі слова: «Кожен дотик має ціну. І ти вже торкнулася її занадто багато разів».

До п'ятниці мої нерви були натягнуті, як струни на старій скрипці. Мені терміново потрібно було вилізти з цього затхлого підвалу, змити з себе запах кісткового клею, пилу і сандалу. Хотілося тупого, галасливого, смертного людського життя.

— Ліє, якщо ти сьогодні знову відмовишся піти з нами, ми прийдемо й виламаємо двері твого підвалу, — заявила в слухавку моя подруга Клара, коли я збирала інструменти перед закриттям.

— Я йду, Клару. Клянуся, я вже одягаюся, — видихнула я, відчуваючи раптову полегкість.

О десятій вечора ми з Кларою та нашою спільною знайомою Мією вже стояли в черзі до одного з підземних клубів. Це було саме те місце, де демонам  точно не було чого робити. Сирий бетон, стіни в графіті, важкі залізні двері, з-за яких виривався глухий, залізобетонний бас техно-музики. Черга просувалася повільно, навколо шуміла строката берлінська молодь у чорному оверсайз-одязі, дехто вже розпивав пиво з пляшок, голосно сміючись. Ця примітивна, гучна реальність була для мене найкращими ліками.

Коли ми нарешті потрапили всередину, простір вибухнув звуком і світлом. Стробоскопи різали темряву білими й синіми спалахами, важкі баси вібрували прямо в грудній клітці, змушуючи серце підлаштовуватися під цей шалений ритм. Повітря було гарячим, просякнутим запахом алкоголю, парфумів та дим-машини.

— До бару! Терміново! — перекрикуючи гуркіт, крикнула Мія й потягнула нас за собою крізь щільний натовп людей, що танцювали.

Ми протиснулися до стійки. Я замовила подвійний джин-тонік — холодний, гіркий і максимально приземлений. Коли бармен поставив переді мною склянку, я взяла її правою рукою. Срібна руна під шкірою на мить обпекла холодом від контакту з кригою, але мені було байдуже. Я зробила великий ковток, відчуваючи, як алкоголь приємним теплом розливається по стравоходу, нарешті змиваючи заціпеніння останніх днів.

— Ну, за твій успішний тиждень! Що б там у тебе не сталося в твоїй майстерні! — Клара цокнулася зі мною своїм келихом.

Ми випили, потім замовили ще по одній. Музика почала затягувати. Напруга, яка тримала мої плечі кам'яними з самого четверга, почала повільно танути. Ми сміялися, обговорювали якихось дурних клієнтів Клари, Мія ділилася плітками з роботи. Я відчувала себе живою. Звичайною дівчиною у звичайному клубі, яка просто відпочиває після важкого робочого тижня. Ніякої магії,ніякий контрактів. Лише Берлін, ніч і техно.

— Я піду потанцюю, ви зі мною? — Мія вже почала рухатися в такт глибокому біту.

— Ідіть, я наздожену за хвилину, — крикнула я у відповідь, залишаючись біля бару, щоб допити свій джин.

Дівчата розчинилися в натовпі на танцполі, що нагадував живе, пульсуюче море з людських тіл. Я повернулася спиною до барної стійки, злегка погойдуючись під ритм музики, і просто розглядала людей. Спалах синього світла. Спалах червоного. Темрява. Знову спалах.

І в один із цих коротких спалахів білого стробоскопа мій погляд раптом спіткнувся.

На другому ярусі клубу, на невеликому VIP-балкончику, де зазвичай сиділи власники закладу або їхні особливі гості, хтось стояв. Ця зона була занурена в глибоку тінь, куди майже не діставали промені світломузики. Але наступний спалах розітнув темряву вщент.

Там, спершись долонями на металеві перила, стояв він.

Ян.

Цього разу на ньому не було того його вбрання — лише чорна шовкова сорочка з розстебнутими верхніми ґудзиками та закатаними рукавами, які оголювали бліді передпліччя з ледь помітними золотавими венами. Його темне волосся було злегка розпатлане, а в руці він тримав важку склянку з якимось темним бурштиновим алкоголем.

Він дивився з висоти балкона прямо на мене. Не на натовп, не на танцпол — його погляд був націлений ювелірно точним променем у мої очі, наче він знав, де саме я стоятиму ще до того, як я взагалі увійшла в цей клуб.

Стробоскоп згас, занурюючи все в темряву, але моє серце миттєво зробило шалений, болючий удар. Права долоня, схована в кишені джинсів, раптом спалахнула таким сильним, нестерпним жаром, що я ледь не закричала. Малюнок руни під шкірою налився чистим срібним світлом, яке пробивалося навіть крізь тканину.