Розділ 5

Минула година, а може й дві. Час у цьому підвалі взагалі став субстанцією примхливою — він то розтягувався, як густий сироп, то зникав у зазорах між ударами серця. Срібна руна під моїм скальпелем нарешті звільнилася від столітнього полону окислення й тепер тьмяно блищала, оголюючи свій хижий, гострий силует.

Ян не зводив з мене очей. Я відчувала його погляд фізично — він лоскотав шкіру між лопатками, змушуючи тримати спину неприродно рівно.

— Хіба демонам потрібні паперові книги? — запитала я, не підводячи голови й обережно здуваючи дрібний срібний пил із фоліанта. Мій голос прозвучав занадто гучно в цій тиші. — Я думала, у вашому світі все вирішується клацанням пальців, вогнем чи... чим ви там зазвичай користуєтеся?

Я почула, як Ян повільно змінив позу в кріслі. Шурхіт дорогої тканини його костюма здався мені шурхотом зміїної шкіри.

— Ти мислиш категоріями дешевого містичного чтива, Ліє, — у його низькому басі просковзнула лінива усмішка. — Клацанням пальців можна створити ілюзію. Можна зруйнувати стіну. Але не можна створити пам'ять. Цей фоліант — не просто папір і шкіра. Це хроніка контрактів, які мій рід укладав ще тоді, коли на місці Берліна росли глухі дубові ліси.

Я на мить завмерла, тримаючи скальпель у міліметрі від наступного символу.

— Контрактів? Тобто тут записані імена тих, хто продав вам душу?

— Душа — це занадто абстрактно й нудно, — Ян підвівся. Цього разу я почула його кроки — тихі, але вагомі, наче крокував великий кіт. Він підійшов ближче, зупинившись біля межі світла від настільної лампи. 
— Нас цікавлять речі куди більш відчутні. Час,талант,кровні лінії,спадщина. Той, у кого твій боржник забрав цю книгу, намагався викупити назад долю свого сина. Але, як бачиш, не встиг.

Він нахилився трохи ближче, і в моє робоче поле знову увірвався цей важкий, п'янкий аромат сандалу й озону. Його довгий блідий палець із бездоганним манікюром вказав на очищену мною руну.

— Знаєш, що тут написано? — тихо запитав він, майже торкаючись мого вуха своїм диханням.

Я ковтнула клубок у горлі, намагаючись не дивитися на його вертикальні зіниці, які в темряві розширилися, залишаючи від золотого кольору лише тонку облямівку.

— Я реставраторка, пане Вернер. Я повертаю речам форму, а не сенс.

— Тут написано: «Кожен дотик має ціну», — прошепотів він, і я відчула, як по моїх пальцях у рукавичках знову пробігла слабка судорога статичної електрики. 
— І ти вже торкнулася її занадто багато разів.

Я повільно видихнула крізь зуби, змушуючи себе не відсахнутися від його гарячого дихання. «Кожен дотик має ціну». Звучить як дешевий слоган для тату-салону чи чергова спроба залізти мені під шкіру. Але пальці в рукавичках продовжували ледь помітно німіти, і цей факт дратував мене куди більше, ніж демонічні натяки.

— Якщо за кожен дотик доводиться платити, то ви вже винні мені кругленьку суму за амортизацію мого робочого простору, — я нарешті відірвала погляд від фоліанта й подивилася прямо в його золотаві очі. Очі, у яких зараз відверто танцювали іскри нічного Берліна. 
— І взагалі, пане Вернер, якщо цей фоліант такий всемогутній, чому ваш боржник просто приніс його мені в коробці з-під старого взуття, загорнутим у газету? Магія магією, а людська недбалість сильніша за будь-які прокляття.

Ян на мить застиг, а потім знову видав цей свій низький, горловий смішок, від якого вібрувало повітря в підвалі. Він відступив на крок, повертаючись у тінь, але напруга нікуди не зникла — вона просто розсіялася по кімнаті, як озон перед справжньою бурею.

— Його величність випадок, — промовив він, закладаючи руки за спину й повільно проходжаючись уздовж моїх стелажів із хімікатами. Його довгі пальці майже торкалися банок із дистильованою водою та спиртовими розчинами, але нічого не зачіпали.

 — Люди так легко втрачають те, що має справжню цінність. Вони ховають артефакти в підвалах, програють їх у карти або віддають за борги дівчатам із занадто гострими язиками та скальпелями. Вони думають, що якщо річ мовчить, то вона мертва.

— Вона й так мертва. Це просто шкіра, пергамент і срібло, — наполягала я, хоча серце зрадницьки калатало у грудях. Я знову повернулася до книги, підносячи інструмент до заплутаного візерунка навколо другої руни. 
— Моє завдання — законсервувати цей стан, щоб руйнування зупинилося. Все інше — ваші метафори.

— Метафори? — Ян зупинився біля старої кавоварки, яка все ще тихо сичала в кутку, розповсюджуючи гіркуватий аромат свіжозварених зерен. 
— Тоді поясни мені, реставраторко, чому твій пульс зараз прискорився майже вдвічі? Чому залізо у твоїй крові так відчайдушно реагує на срібло цієї застібки? Ти ж відчуваєш це. Тонке, майже невідчутне тяжіння. Книга вибирає, з ким розмовляти. Твій боржник не міг навіть відкрити замок — для нього срібло було гарячим, як розпечене вугілля. А ти... ти зчищаєш із нього патину, наче це звичайний бруд із бабусиного підсвічника.

Я заніміла. Скальпель завис у повітрі. Звідки він знає про гаряче вугілля? Марк, той самий боржник, коли приніс мені книгу, справді мав дивні пухирі на долонях. Він бурмотів щось про опік від глушника, але його руки тремтіли так, наче він тримав у руках шматок чистої смерті.

— Марк... він живий? — тихо запитала я, не обертаючись.

— Поки що так, — байдуже відгукнувся демон, і я почула крихітний цокіт — він узяв мою запасну керамічну чашку. — Але його борг переді мною не закритий. Те, що книга опинилася у тебе, лише відтермінувало його вирок. Тепер його доля залежить від того, наскільки точним буде твій наступний рух. Якщо твоя рука здригнеться і срібна нитка руни перерветься — контракт анулюється. І Марк поверне мені борг у єдино можливий для нього спосіб. Своєю присутністю в моїй  колекції.

Я відчула, як холодна хвиля пройшла від потилиці до самих п'ят. Отже, це не просто реставрація. Це магічна операція на відкритому серці, де замість скальпеля хірурга — мій інструмент, а пацієнт навіть не підозрює, що його життя тримається на міліметрі стародавнього срібла.