Розділ 4

Сьогодні кожен мій рух супроводжувався відчуттям, що за моєю спиною розгортається щось величне й водночас смертельно небезпечне.Я намагалася дихати рівно, концентруючи всю увагу на правому нижньому кутку обкладинки. Срібна застібка під шаром вікового окислення виявилася набагато складнішою, ніж здавалося на перший погляд. Це були не просто візерунки рослинного орнаменту, як я подумала спочатку. Крізь лінзу збільшувального скла я бачила дрібні, гострі знаки, що перепліталися між собою, наче колючий дріт. Символи нагадували давньоскандинавські руни, але змішані з чимось абсолютно незнайомим, хижим. Коли лезо скальпеля торкалося цих ліній, пальці в рукавичках починало ледь помітно поколювати — наче від статичної електрики.

«Це просто реакція металу на хімічний розчин», — уперто повторювала я собі, хоча внутрішній голос уже давно втомився сміятися з мого раціоналізму.

— Ти надто сильно тиснеш на лівий край, — раптом пролунав голос Яна з глибини кімнати. Навіть без мікроскопа він бачив кожен мій рух з іншого кінця майстерні. — Срібло там тонше. Якщо пошкодиш основу, структура замка порушиться.

Я завмерла, не знімаючи леза з металу. Повільно повернула голову й подивилася на нього. Ян сидів, закинувши ногу на ногу, тримаючи чашку з кавою за тонку керамічну ручку. Його пальці виглядали неприродно білими на тлі темної глини, а золото в очах тепер не палахкотіло, а ліниво тліло, наче вугілля в багатті.

— Пане Вернер… тобто, Ян, — виправилася я, згадавши його тихе попередження, — я займаюся цим шість років. Мої руки не здригаються, і я чудово знаю межу міцності металу. Якщо ви збираєтеся коментувати кожен мій міліметр, я просто закрию книгу й увімкну вам серіал. Будете дивитися в екран, а не на мої руки.

Ян тихо, низько розсміявся. Цей звук вібрував десь у моїх власних грудях, викликаючи хвилю дивного, гарячого роздратування, навпіл із чимось іншим, у чому я боялася собі зізнатися.

— Серіал? Смертна дівчина пропонує мені людські розваги, — він зробив ковток, не зводячи з мене очей. — Моя кава вже майже закінчилася, Ліє. А твоя зухвалість усе ще тримається на колишньому рівні. Це навіть починає захоплювати. Ті, хто приходять до мене укладати угоди, зазвичай повзають на колінах і затинаються на що кожному слові.

— Ну, я з вами угод не укладала, — я знову повернулася до фоліанта, підносячи скальпель до наступного символу. — Ви самі прийшли, без запрошення, зламали мені техніку, налякали до смерті — гаразд, майже до смерті — а тепер сидите в моєму улюбленому кріслі й критикуєте мою роботу. У моєму прейскуранті немає пункту «терпіти потойбічний нарцисизм», тому я спілкуюся з вами безкоштовно в межах благодійності.

— Благодійності? — я почула, як чашка з тихим цокотом опустилася на блюдце. Ян підвівся.

Цього разу я заздалегідь напружила м'язи спини, готуючись до його наближення. Повітря навколо знову почало стрімко густішати й нагріватися. Важкий, солодкуватий аромат сандалу, змішаний із чимось гострим, наче запах озону перед грозою, миттєво заповнив мій робочий простір. Він підійшов абсолютно беззвучно, але я відчувала його наближення кожним волоском на шиї.

Він зупинився праворуч від мене, спершись однією рукою на край столу. Його довгі пальці опинилися всього в кількох сантиметрах від мого ліктя. Я бачила краєм ока, як тонка павутинка вен на його тильній стороні долоні ледь помітно пульсувала тьмяним, золотавим світлом.

— Ти кажеш, що не укладала угод, — тихо, майже над моїм вухом промовив Ян, і від його низького басу в мене по шкірі сипанули дрібні сироти. — Але ти взяла цей фоліант. Ти прийняла плату від мого боржника. Магія речей мого роду працює простіше, ніж людські закони: торкнулася моєї власності з метою отримати вигоду — увійшла в гру. Тепер ти пов'язана зі мною, Ліє. Доти, доки ця книга не повернеться на своє місце в моїй бібліотеці в Берліні.

Я змусила себе не відсахнутися. Натомість я акуратно відклала інструмент на спеціальну підставку, повільно зняла одну нітрилову рукавичку, кинувши її прямо на стіл, і лише після цього повернула голову до нього. Нас розділяли якісь нещасні п'ятнадцять сантиметрів. Я бачила кожну дрібну деталь його обличчя: бездоганну лінію щелепи, легку, ледь помітну тінь щетини, густі темні вії і ці неймовірні, лякаючі зіниці, які зараз знову злегка витягнулися по вертикалі, як у хижого кота чи змії.

— Знаєте, що, пане замовник? — мій голос прозвучав набагато твердіше, ніж я сама очікувала. Адреналін остаточно витіснив залишки паніки, залишаючи лише чисту, злісну впертість. — Ваші демонічні правила — це дуже цікаво для підліткових романів, але в мене є цілком реальний договір оренди цього підвалу. І якщо ви зараз не приберете свій потойбічний пафос і не відійдете від мого робочого столу хоча б на метр, я випадково перекину ось цю банку.

Я вказала пальцем на важкий скляний флакон із концентрованим технічним ацетоном, який стояв на краю полиці.

— І повірте мені на слово: цей розчинник змиває не лише столітній лак. Якщо він потрапить на ваш ідеальний, пошитий сірий костюм, він перетворить його на шмаття швидше, ніж ви встигнете згадати хоч одне своє прадавнє закляття. Я вже не кажу про те, що запах тут буде такий, що навіть вашому демонічному носу не сподобається. То як, ми продовжуємо грати у владного господаря чи дамо мені дочистити вашу застібку?

Ян застиг. Його брови здивовано злетіли вгору, а в очах на секунду проглянуло щось схоже на повне заціпеніння. Схоже, за кілька століть його безтурботного й жорстокого існування ніхто — абсолютно ніхто — не погрожував йому банкою технічного ацетону через зіпсований костюм.

Він дивився на мене так, наче я була якимось небаченим екзотичним звіром, який замість того, щоб піджати хвоста, вирішив кинутися на лева. Атмосфера між нами натягнулася так сильно, що здавалося, ніби в повітрі зараз почнуть тріщати електричні розряди. Настільна лампа знову коротко моргнула, але цього разу світло не згасло — воно просто стало яскравішим, висвітлюючи кожну лінію мого обличчя та його хижу, гостру посмішку, яка повільно, міліметр за міліметром, з'являлася на його губах.