Розділ 6

Марта прокинулася ще до того, як задзвонив будильник. Кілька хвилин лежала, дивлячись у стелю, але сон більше не йшов. Учорашній вечір уперто крутився в голові. Той чоловік, його запрошення на вечерю і Кассіан, який відчутно розслабився, коли незнайомець пішов. Саме це не давало їй заснути. Вона раз по раз згадувала обличчя Кассіана в ту мить, коли чоловік пішов.

З кухні долинав запах кави. Марта навіть не стала перевіряти годинник. Якщо на кухні вже пахло свіжозмеленими зернами, значить Кассіан прокинувся щонайменше пів години тому. Вона накинула халат, швидко зібрала волосся руками й вийшла з кімнати.

Кассіан сидів за столом із чашкою в руках. Перед ним лежав відкритий ноутбук, хоча екран уже давно згас. Схоже, він просто забув його закрити. Телефон, як завжди, лежав праворуч від чашки.

Марта давно помітила, що він майже ніколи не випускає його з поля зору. Телефон був поруч за сніданком, поруч у машині, поруч увечері на дивані. 

Спершу вона думала, що це робоча звичка. Потім — що звичайна залежність від телефона, якою страждає половина людства. Але що довше вони жили під одним дахом, то менше вірила в обидва пояснення.

Іноді їй здавалося, що справа зовсім не в самому телефоні. Швидше в тому, чого він чекава бо від кого не міг дозволити собі пропустити дзвінок. Кассіан зробив ковток кави й перевів на неї погляд.

— Ти коли-небудь спиш?

— Іноді.

— Підозрюю, ти підзаряджаєшся від розетки.

— Це було б значно зручніше.

— Думаю сьогодні зробити круасани.

— Я допоможу.

Марта повільно повернула голову.

— Мені вже починати хвилюватися?

— Не обов'язково.

— Кассіан.

— Що?

— Ти добровільно викликався щось робити на кухні.

— І?

— Це занадто підозріло.

Він знизав плечима.

— Тоді можеш вважати це дивом.

— Ні, дивом буде, якщо після цього кухня залишиться цілою.

— Я в тебе вірю.

— От тепер мені точно страшно.

Марта лише похитала головою й відкрила шафку з борошном. Через пів години кухня вже була вкрита тонким білим шаром. Борошно опинилося на столі, на підлозі, на ручках шафок і навіть на холодильнику. Частина осіла на її руках, заплуталася у волоссі, а невелика плямка якимось дивом прикрашала кінчик носа.

Сама Марта цього, звісно, не помічала. Вона була надто зайнята тістом і боротьбою з рецептом, який, на її думку, мав особисту неприязнь до людей. Кассіан якийсь час мовчки спостерігав за нею. Потім повільно оглянув кухню, перевів погляд на стільницю, на підлогу і зрештою зупинився на Марті.

— Що? — одразу запитала вона.

— Нічого.

Марта звузила очі.

— Кажи.

Кассіан зітхнув і кивнув у бік кухні.

— Я просто намагаюся зрозуміти, як тобі вдалося розкидати борошно на поверхні, до яких ти навіть не підходила.

— Це талант.

— Це загроза громадській безпеці.

Вона розсміялася й машинально провела рукою по щоці, залишивши на ній ще одну білу смугу. Кассіан похитав головою.

— Що тепер?

— Нічого.

— Кассіане.

Він піднявся зі свого місця й підійшов ближче.

— У тебе борошно на носі.

Марта одразу торкнулася обличчя.

— Де саме?

— Не там.

— Тут?

— Теж ні.

Вона насупилася й спробувала ще раз, але лише розмазала борошно сильніше. Тоді Кассіан тихо видихнув, ніби вона щойно провалила якесь надзвичайно просте завдання, і простягнув руку.

Його пальці легко торкнулися її носа. Рух тривав лише секунду, але Марта раптом усвідомила, наскільки близько він стоїть. Настільки близько, що вона бачила світлі цяточки в його очах. Настільки близько, що від нього ще пахло кавою.

Кассіан не одразу прибрав руку. Кілька секунд вони просто дивилися одне на одного. Першою отямилася Марта.

— Ну що?

— Тепер нормально.

— Дякую. Герой дня.

— Хтось мав урятувати ситуацію.

— Від борошна?

— Від тебе.

Марта засміялася й легенько штовхнула його плечем. Він навіть не ворухнувся, а просто дивився на неї, і куточки його губ ледь помітно смикалися в усмішці.

Марта раптом зрозуміла, що майже ніколи не бачить його таким. Без звичних зауважень, без постійної іронії та сркастичних коментарів. Вона першою відвела погляд і знову взялася за тісто. 

— Сто двадцять шість грамів.

— Там приблизно сто двадцять шість.

— Сто двадцять вісім.

— Це масло, Кассіан.

— Саме тому.

Він відрізав маленький шматочок і повернув його на ваги.

Марта похитала головою.

— Ти нестерпний.

— Я стараюся.

Попри все Марта сміялася. По-справжньому, легко й невимушено. Вперше за останні кілька днів. І що дивніше, Кассіан теж виглядав спокійнішим. Не таким напруженим, як зазвичай.

Телефон завібрував саме тоді, коли вони замішували тісто. Марта навряд чи звернула б на це увагу, якби не подивилася на обличчя чоловіка поруч.

Кассіан глянув на екран і на мить завмер. Це тривало не довше секунди, але вона все одно помітила. Потім він одразу заблокував телефон, поклав його назад до кишені й продовжив працювати так, ніби нічого не сталося.

Якби вона не бачила цієї короткої паузи, то й сама нічого б не запідозрила. Але тепер чомусь не могла перестати думати про повідомлення, яке змусило його на секунду втратити звичну незворушність.

— Щось сталося?

— Ні.

Відповідь прозвучала надто швидко. Марта вже відкрила рота, щоб поставити ще одне запитання, але передумала. Кассіан повернувся до тіста і зробив вигляд, ніби нічого не сталося. 

Та після цього час від часу його погляд зупинявся на дверях, потім на вікні, потім знову на дверях. Він не метався, не нервував і не виглядав стривоженим, а просто ніби постійно щось перевіряв.

Марта навіть спіймала себе на тому, що рахує, скільки разів він озирнувся за останні десять хвилин. Сам Кассіан, здається, цього навіть не помічав. Руки продовжували працювати, він відповідав на її жарти, іноді щось говорив про рецепт, але думками явно був не тільки тут. Ніби частина його уваги весь час залишалася десь за межами пекарні.