Розділ 4

Марта прокинулася різко й кілька секунд лежала нерухомо, намагаючись зрозуміти, що саме її розбудило. Якогось очевидного звуку вже не було. Вдома було тихо, за вікном шумів вітер, десь далеко проїхала машина, а старий холодильник на кухні видавав своє звичне нічне бурчання. Можливо, це був просто сон. Можливо, випадковий шорох, але сон уже втік остаточно. Вона важко видихнула й потягнулася до телефона на тумбочці.

03:14.

— Чудово, — пробурмотіла Марта.

Вона повернула голову й лише тоді помітила порожнє місце поруч. Кассіана не було. Це саме по собі не було чимось дивним. Останнім часом він часто прокидався серед ночі. Іноді сидів на кухні з кавою. Іноді виходив на балкон. Іноді просто зникав хвилин на двадцять, а потім повертався так, ніби нічого не сталося. Коли Марта питала, що відбувається, відповідь завжди була однакова. Нічого. Підозріло багато «нічого» накопичилося за останній тиждень.

Вона натягнула халат і вийшла зі спальні. Сон ще не відпустив остаточно, тому коридор здавався трохи чужим. Тіні лежали там, де вдень їх не було, а світло вуличного ліхтаря розмазувалося по підлозі блідою помаранчевою смугою.

Спочатку Марта помітила світло телефона. Невеликий прямокутник екрана світився в темряві кухні, і перша її думка була зовсім простою. Вона вирішила, що Кассіан знову не спить і читає щось посеред ночі замість того, щоб лежати в ліжку як нормальна людина.

Потім вона розгледіла самого Кассіана. Він стояв біля вентиляційної решітки над холодильником. У лівій руці світився телефон, а у правій він тримав пістолет.

Вона завмерла. Мозок відмовився складати побачене в зрозумілу картину. Предмет був знайомим, але настільки недоречним у її кухні о третій ночі, що свідомість вперто шукала будь-яке інше пояснення, але не знаходила. 

У руці Кассіана був пістолет. Не щось схоже на пістолет. Не річ, яку в темряві можна було переплутати зі зброєю. Справжній пістолет.

— Добре, — сказала Марта після довгої паузи. — У мене багато запитань.

Кассіан повернув голову.

— Розбудив?

— Це навіть не входить у першу трійку проблем. Тільки якщо вважати чоловіка з пістолетом посеред кухні приводом прокинутися.

— Вибач.

— За шум чи за інфаркт? Просто уточнюю.

Він лише зітхнув.

— За шум.

— А. Ну тоді все гаразд.

Марта підійшла ближче.

— Що ти робиш?

— Перевіряю вентиляцію.

Вона мовчала кілька секунд.

— Вентиляцію.

— Так.

— О третій ночі.

— Так.

— І для цього тобі потрібен пістолет.

— Так.

Марта потерла перенісся.

— Кассіане, нормальні люди вночі їдять сир.

— Що?

— Сир. Ковбасу. Холодну піцу. Стоять біля холодильника й шкодують про свої життєві рішення. Нормальні люди не шукають снайперів у витяжці.

— Я не шукаю снайперів.

— Це добре. Бо якщо вони там живуть, я хочу частину орендної плати.

Жарт був непоганий. Зазвичай після такого Кассіан хоча б усміхався, але цього разу навіть не спробував.

Марта подивилася на пістолет, потім знову на його обличчя. Вона знала, що до неї в нього було інше життя. Не таке, про яке розповідають за вечерею між «передай сіль» і «ти знову купила забагато масла». Просто поруч із нею він був іншим. Він був тим, хто лагодив кавомашину, варив каву, сперечався через рецепти, носив пакети з магазину й бурчав, що Карл живе краще за половину міста.

А зараз перед нею стояв той Кассіан, якого вона намагалася тримати десь на краю думок. І справа була навіть не в пістолеті. Просто чомусь саме зараз поруч із ним стало важче вдавати, ніби того іншого життя ніколи не існувало.

Марта відвела погляд першою. Дурня якась. Ще тиждень тому вона б сама з себе посміялася, але спочатку з'явився той дивний кур'єр, а тепер Кассіан стояв посеред кухні зі зброєю й розповідав нісенітниці про вентиляцію.

— Ти хочеш мені щось пояснити? — тихо запитала вона.

Кассіан мовчав трохи довше, ніж потрібно і їй цього вистачило. Марта вже прекрасно розуміла, що коли він справді хоче відповісти, то робить це одразу, а всі ці паузи з'являлися лише тоді, коли відповідати він не міг.

— Немає чого пояснювати.

— Це найгірша брехня, яку я сьогодні чула.

— Марта.

— Що?

— Іди спати.

Вона криво всміхнулася. Жарт уже крутився на язиці, але Марта так його і не озвучила. Сперечатися не мало сенсу. Вона бачила це по його обличчю. 

— Добре, — сказала вона. — Але якщо завтра виявиться, що у вентиляції справді жили снайпери, я хочу офіційні вибачення.

— Домовилися.

Марта кивнула й рушила назад до спальні. Уже біля дверей вона озирнулася. Кассіан так і стояв біля холодильника. Світло екрана падало на його обличчя, і чомусь саме телефон не давав їй спокою. Зі зброєю все було зрозуміло, а от телефон залишав по собі самі запитання.

Марта зачинила двері й лягла назад у ліжко. Сон не повернувся. І Кассіан так і не прийшов спати.