Пролог

Хлопчик років дванадцяти сидів на краю металевого стільця. Худі плечі губилися в завеликій сірій футболці, а темне волосся давно потребувало стрижки. 

У кімнаті було холодно. Стерильний запах дезінфекційних засобів змішувався з різким присмаком пластику, а люмінесцентні лампи під стелею безупинно наповнювали тишу одноманітним гудінням.

Хлопчик дивився на чоловіка навпроти. Гудіння ламп зливалося в одноманітний фон, а холод металу впивався в спину й ноги. Він не рухався. Навіть пальці лежали спокійно на колінах. За останні місяці він добре засвоїв, що іноді достатньо одного необережного жесту, щоб потрапити під непотрібну увагу.

Чоловік навпроти був у темно-сірому костюмі. Він мовчки перегортав документи, зосереджено пробігаючи очима рядок за рядком. 

Хлопчик чекав. На столі лежала чорна папка з трохи потертою обкладинкою. Він дивився на неї й намагався не думати про те, що знаходиться всередині.

— Ім’я? — запитав чоловік.

Хлопчик мовчав.

Чоловік дочекався кілька секунд, після чого відкрив папку.

— Неважливо, — сказав він швидше собі, ніж співрозмовнику.

Сторінки тихо шаруділи під його пальцями.

— Номер двадцять сім. Десять років. Реакція вище середньої. Психоемоційна прив’язаність нестабільна. Рівень агресії контрольований.

Хлопчик дивився повз чоловіка, на камеру в кутку кімнати. Вона висіла під самою стелею. Виглядала, як невелика чорна півсфера за затемненим склом. Такі камери були всюди. У коридорах, навчальних класах, спальнях. Він давно звик до їхньої присутності і зазвичай переставав навіть помічати.

Чоловік перегорнув чергову сторінку в папці. 

— Попереднє ім’я більше не актуальне, — сказав він нарешті.

Пальці хлопчика мимоволі стиснулися на краю стільця. Він одразу змусив себе розслабити руку, але запізно. Чоловік ненадовго відірвався від документів і ковзнув по ньому поглядом. Щось подумав про себе, а потім знову буденно опустив очі в папку, ніби нічого важливого й не сталося.

Хлопчик повільно видихнув. Він добре засвоїв одну річ. У цьому місці майже неможливо приховати справжні емоції. Рано чи пізно хтось їх помітить і внесе до чергового звіту і добре, якщо не червоним фломастером.

— Від сьогодні ти належиш програмі CERBERUS, — продовжив чоловік. — Усі попередні дані буде закрито. Особисті зв’язки, місце проживання, документи. Старого тебе більше не існує для цього світу.

Він поклав на стіл нову папку й підсунув її вперед. Хлопчик опустив погляд. Усередині лежало свіже фото, кілька сторінок із записами та нова картка з ідентифікаційним кодом. Нижче було надруковане ім’я.

Кассіан.

Він дивився на нього довше, але літери здавалися чужими. Наче їх хтось помилково вписав чуже імʼя в його справу. Нарешті хлопчик підняв очі на чоловіка.

— А якщо я не хочу? — тихо запитав.

Чоловік навіть не змінився в обличчі.

— Тоді тебе утилізують, як бракований матеріал. Зрозуміло пояснюю?

Відповідь прозвучала спокійно й буденно, ніби він просто озвучив один із пунктів рецепту курки по-французьки.

Хлопчик мовчки дивився на нього. Під стелею рівно гуділи лампи. Чоловік знову опустив погляд у документи, показуючи, що розмова була завершена.

А хлопчик сидів нерухомо, дивлячись на нове ім’я в папці перед собою й намагаючись усвідомити, що людина, якою він був ще кілька хвилин тому, щойно перестала існувати.

За стіною пролунала коротка черга пострілів. Майже одразу почувся крик. Він тривав лише кілька секунд і обірвався. Чоловік навпроти ніяк не відреагував. Він спокійно перегорнув сторінку в папці, ніби звуки за стіною були такою ж звичною частиною дня, як гудіння ламп під стелею. Хлопчик теж залишився сидіти нерухомо. За останні місяці він навчився не здригатися від пострілів. 

Чоловік підсунув документи ближче.

— Повтори своє ім’я.

Хлопчик опустив погляд на папку. На фотографії був він сам, але дивитися на неї було дивно. Наче хтось узяв його обличчя і прикріпив до чужого тіла. Нижче стояв новий код, а ще нижче було ім’я, яке він побачив уперше лише кілька хвилин тому.

Кассіан.

Він довго дивився на надруковані літери. Десь глибоко всередині ще жевріла думка, що це помилка. Що зараз хтось зайде до кімнати, забере папку і скаже, що сталася плутанина, але ніхто не заходив. 

— Кассіан, — тихо промовив він.

Чоловік підняв очі.

— Голосніше.

Хлопчик повільно випрямив спину. 

— Кассіан.

Цього разу його голос прозвучав голосніше та впевненіше. Кілька секунд чоловік мовчки дивився на нього. Потім закрив папку й ледь помітно всміхнувся.

— Вітаю з народженням, Пес №7.