Розділ №29. 1. Компенсація за нерви

— Що…? — блимнула очима. — Вам…? Я не хотіла ніякої ялинки. Я навіть не знаю, що  з нею робити…

— Вам, Хайлі, — хитнув головою він та нервово посміхнувся. — Ти ж не думала, що я після викрадення відвезу тебе в готель та залишу одну? Це було б занадто жорстоко та зовсім безсовісно. і що значить “не знаю, що з нею робити”? 

— Те і означає, Айроне, — знизала плечима, відчуваючи як в голові з’являються старі спогади про Різдво. Далеко не найприємніші. — Я виросла в дитячому будинку. Нас не вчили святкувати щось. Нас вчили пробиратися в чужі спогади та копіювати людей аж поки ми не звалимось з ніг. Так, коли бабуся Сейн забрала мене звідти, стало значно легше. Інколи вона дарувала мені щось. Але більшу частину свого життя я жила окремо і сама оплачувала свої рахунки. Ми ніколи не святкували нічого разом. 

— Тим паче, — ніяково кинув у повітря Айрон, проїжджаючи коло знайомої вулички. — Ми з Джейд винні тобі компенсацію за витрачені нерви. Тому не відмовляйся та погоджуйся. Нічого поганого не буде. Просто змиєш з себе цей божевільний день, обробимо рани на твоїх долонях, поїсиш смачненького. Я не хочу щоб ти залишалася одна зараз… Я жахливо хвилювався за тебе.

— Як ти мене знайшов…? — зірвалося з губ перш ніж я встигла подумати про це. 

— Ти забрала в Джейд амулет, коли тікала. Я сховав у нього маячок на випадок, якщо вона загубиться, — став пояснювати чоловік, паркуючись коло свого дому. Звук двигуна стих і ми опинилися в тиші. —  Він не показує точне місце на великій відстані, але по ньому можна знайти потрібний напрямок. Тому довелося покататися містом, перш ніж я знайшов тебе. Вибач, що так довго…

— Ти не всесильний, — спробувала його якось втішити, але виходило погано. — Зі мною все нормально, тому…

— Не всесильний, так. Але мені хотілося б захищати краще людей, які для мене важливі, — лишень кинув він у повітря, перш ніж вийти з автівки та відкрити мені двері.  

На вулиці стояв мороз. Лапатий сніг кружляв над нашими головами. Я дивилася на нього та відчувала ніби всередині мене щось змінилося. Стало більш дорослим, усвідомленим. В кроці від мене стояв Айрон  з протягнутою рукою та чекав, поки я погоджуся піти з ним. Чи наважуся стати частиною його сім’ї, як би це не звучало. 

Ми не були парою. Він ніколи не робив пропозиції чи не кидав гучних слів у мій бік. Але чомусь я свято вірила в те, що наші стосунки давно вийшли за межі робочих чи навіть дружніх. Напевно, для кохання не потрібно додаткових термінів. Навіть якщо інші про це кажуть. Тому мої пальці повільно опустилися на його долоню і ми мовчки зайшли в будинок.