Розділ №22.1. Спроби тебе забути

Холодна вулиця зустріла нас пронизливим вітром в обличчя. Я тримала в руках букет троянд та не знала куди себе подіти. Чомусь скидати одяг в чужому образі було й те легше, ніж перетворитися на себе. І я всіляко відтягувала цей момент, поки ми блукали вздовж замерзлих вуличок із яскравими ліхтарями.

—  Нервуєш...? — тихо запитав він, ледь вагомо торкаючись на ходу моєї долоні. Теплі пальці обережно майнули вздовж кісточок та повільно переплелися з моїми. — Ти зовсім замерзла...

— Не кожного дня доводиться перетворюватися на себе перед людьми. Зазвичай, людям начхати на моє обличчя. Вони його  не запам'ятовують, навіть якщо раптом побачать, — нервово прикусила губи.

— Хіба у твоєму житті не було жодної істоти, яка б впізнавала тебе? — здивовано запитав Лайонел, міцніше стискаючи долоню.

Я вже відкрила рот, щоб сказати "ні", але запнулася. Така людина була, хоча й добряче махлювала при наших зустрічах. Втім... Щось мені підказувало, що Айрон впізнав би мене і без того "маячка". Він завжди був на диво здогадливим та розумним. Ніби бачив мене наскрізь. Можливо, саме тому мені так важко було стерти зі спогадів той клятий поцілунок ілюзіоніста.

— Була, — зізналася йому, повертаючи в один з невеличких провулків, де світло майже не горіло. — Але інколи хочеться забути те, що я відчувала з ним.

— Я можу допомогти тобі з цим, — ноги Лайонела зупинилися і я мало не зіштовхнулася з ним. — Хочеш? Так само як ти допомогла мені забути те, що я відчував з Елісон у той день. Хочеш...?

Крок. Потім ще один крок. І ще один. Я дивилася ніби в тумані, як Лайонел наближається до мене й не могла відвести очей від м'яких губ. Його пропозиція здавалася настільки спокусливою, що я дозволила притиснути себе до стіни й торкнутися гарячими пальцями обличчя. Жахливо хотілося стерти зі своєї шкіри дотики ілюзіоніста. Змити їх як страшний сон. Навіть якщо це не матиме ніякого продовження.

— Я хочу тебе побачити, Хайлі, — прошепотів він у мої губи та ледь відчутно торкнувся щоки.

Долоні схопилися за край його куртки, намагаючись знайти хоч якусь опору. Я заплющила очі та зробила глибокий подих, аби повернути собі своє обличчя, як раптом прогудів телефон. Потім ще раз. І ще раз. І ще раз.

— Щось сталося...? — запитав Лайонел, намагаючись вгамувати подих.

Я нервово опустила погляд вниз на екран телефону, де світилися повідомлення від Айрона:

«Відведи Джейд до бабусі»
«Будь ласка»
«Мене поранили»

Серце впало кудись вниз, обриваючись шаленою аритмією. Я швидко кинула Лаю, що мені треба йти та побігла до центральної вулиці. Я не пам'ятаю, як прощалася з ним. Не пам'ятаю, як неслась ці декілька кварталів та ловила таксі. Й навіть не пам'ятаю як підіймалася сходинками та відчиняла двері. Все, що залишилося в пам'яті — його гола спина на кухні, з якої стікала кров.