Розділ №6. Моя булочка

Цікаво, скільки слини є в цього чудовиська, якщо з мене стікає  літрів два вже, а з містера Айрона її можна викручувати? І як взагалі можна було додуматися назвати півтора метрового вугільно-чорного пса такою ніжною кличкою? Теж мені, "Зефірка"! Скоріше вже "Зефіріще"! Он, яка морда величезна! Від такого “десерту” точно щось злипнеться… Хоча, чого вже там? Я на солодощі найближчим часом точно не зможу спокійно дивитися! 

Тепер хоч стало ясно, чому містер Фол замість нашийника дістав був свій пояс. Навряд би ще щось налізло б на витончену шию цього монстра. Це ж хто там у неї в роду потоптався, що пес по своїй волі міг ставати невидимим? Ще й з таким дивовижним, впертим характером. Ніби не домашній улюбленець, а ревнивий чоловік. Он, як з-під лоба дивиться на мене з Айроном та  відтуляє господаря від нас своїм тілом.

— Як взагалі таке можливо…? — озвучив мої думки слідчий, викручуючи з сорочки чужу слину. 

— Зефірка була дуже кволим цуценям, й мала померти, — пояснював містер Фол, сидячи на лавці коло лікарні та чухаючи за вушком свого улюбленця. Ми з ранішнім кошмаром стояли тактовно віддаль, бо якщо цей песик надумає нас зжерти, йому місця в животі вистачить на обох. — Тому я  експериментальним  шляхом ввів їй гени мага, який міг мімікрувати під зовнішнє середовище й тепер вона  може ставати невидимою коли ображена. 

— ...і на що образилась ваша булочка цього разу? — поцікавилась, косо розглядаючи малечу. Та в своєю чергою здивовано скорчила морду, в потім відвернулася, наче говорили зовсім не про неї.

— Вона хотіла ще погуляти, а я спішив на роботу. От вона й стала посеред зебри. Я, звичайно, намагався її відтягнути з місця чи хоча б підняти, але... 

Але продовжувати не було сенсу. Містер Фол був вдвічі худішим за це чудо і якби він її підняв на ручки, то це було б останнє, що він взагалі зміг підняти. Чого вже там. Вона б розчавила його своїм ентузіазмом та тонною шерсті! Тому в цьому випадку я цілком розуміла цього нещасного чоловіка. А от ранішнього динозавра — ні. От чому він замість того, щоб відразу на місці розпитати про ситуацію, вирішив просто притягнути нещасну людину через пів міста? Йому так скучно жилося? Чи, можливо, параноя на фоні стресу? Або ж легкий психоз накрив? 

— Краще помовчіть, міс Айз, — протягнув слідчий, поки я нахабним чином розглядала його. І ж красивий, зараза... — І діагнози теж лишіть при собі. 

— Булочка, моя, — щиро  посміхнулася, коли в нього знову засіпалося око  від цього звернення. — Я нічого не говорила. Ви чуєте голоси у своїй голові? 

— А вам й не треба нічого казати. У вас в очах такі субтитри з неоновою вивіскою, що можна осліпнути, — зауважив він. — А щодо вас, містере Фол, я рекомендую вам... Та що тут можна порекомендувати...? В спортзал походіть  та наступного разу вживляйте гени когось меншого та легшого. Чи у ролики взувайте собаку. Та хоч щось! Бо це безвідповідально таку велику собаку вигулювати посеред проїжджої частини.

— Та ми до дому поверталися... — протягнув винувато підозрюваний, щоб якось виправдати себе. Але з цим черствим сухарем це було даремною справою.

— Тоді гарної дороги вам, містере Фол! Бережіть себе! — поспішила закінчити ці непорозуміння, щоб швидше піти до свого чаю та сховатися від свого кошмару.

Й поки бідолаха тягнув Зефірку додому, я поспішила піти до входу. Мінус один псих — яка ж краса! Менше проблем, менше роботи, менше нервів. Ідеально! Тільки якби ще мене ніхто не переслідував — взагалі було б прекрасно.