Розділ №8. Кармічний ляпас

Місцева лікарня була тим прекрасним місцем куди звозили всіх божевільних, починаючи від хворих магів які чхали силою, а закінчуючи просто душевно не стабільними людьми. В іншому житті я б ніколи не погодилась тут перебувати, тому що дивитися на летючі стільці, які періодично розліталися на шматочки, мені зовсім не подобалося. Ще більше не подобалося слухати крики менталів, які від свого дару отримали роздвоєння особистості. Але після довгих вмовлянь ба та знайомства з міс Айз, я все ж таки погодилася. Як ніяк потрібні були гроші. 

Міс Рубі у свої років п'ятдесят з гаком мала доволі гарний вигляд. Довге червоне волосся, багряні очі, худа статура. Але найголовнішим її досягненням був її характер. У будь-якій ситуації вона до всіх зверталася «Моя маленька бу-у-улочка» й спокійним таким тоном розповідала, що "оце" зовсім не проблема. А потім розповідала, що таке справжні проблеми. Й хоча через її сотні ментальних блоків та амулетів я не могла зчитати її пам'ять, але деякі моменти вона мені сама відкрила аби я могла гарно скопіювати її. 

І ось я сиділа в її кабінеті, закинувши ногу на ногу, коли несподівано відчинилися двері й чергова медсестра похапцем стала говорити:

— Міс Айз, ви мені терміново потрібні! — рішуче схопила вона мене під лікоть й стала тягнути на вихід. — Там слідчі везуть якогось психа, подивіться на нього, будь ласка! А то Корі дістає зі стелі чергового телепата, а мені терміново треба погасити літаючі стільці коло нього, поки вони не порозбивали все! 

— Булочка моя, я ж психолог, а не психіатр, — спокійно зауважила, коронним тоном міс Айз. — Чим я там допоможу? 

— Кому ви це розповідаєте? Ніби я не знаю, що ви з психіатрії перевелися в психологи ближче до пенсії. Хоча, якщо ви хочете самі лізти з вогнегасником на драбину — можемо помінятися! — бадьоро зауважила медсестра.  Е, ні! До такого я ще не була готова, тому схопила її під руку вже сама. — Як добре, що ви завжди готові піти на зустріч до своїх колег!

— А хто, як не я? — мило посміхнулася й поспішила до приймального відділення поки вона не передумала й це місце не спалили дотла. 

Варто було міс Грей піти рятувати нещасного мага, як я полегшено видихнула й насторожено сунулась до входу. Зустрічати хворих було всіляко краще ніж їх лікувати, й тим паче — ніж їх заспокоювати. “Чого там? Подивлюся на його відхилення, складу попередній анамнез зі слів слідчих та втечу собі й далі пити чай” — саме так я і думала, аж поки двері в лікарню не відчинились й переді мною не з’явився мій ранішній кошмар.  

— Та за що… — прошепотіла собі під ніс. От невже в цьому величезному місті не знайшлося інших лікарень чи інших слідчих? Він мене що, переслідує? Он, як здивовано здійняв брови, побачивши мою посмішку. 

— Світлого ранку, — насторожено зауважив він, тримаючи руку на плечі якогось нещасного чоловіка. Цілком нормального на вигляд. — А… Де черговий?

— Я замість неї, булочка моя, — від подібного звернення вилиці Айрона нервово смикнулись й він ступив крок назад. — Розповідайте, що сталося? 

— Сталося…? — перепитав він все ще спопеляючи мене дивним поглядом. Потім стрепенувся й став розмовляти ніби нічого не сталося. — Містер Фол стояв посеред дороги на центральній площі та  розмовляв сам з собою.

— Не з собою, пане, — тактовно промовив чоловік та потер шию. — Я розмовляв зі своїм домашнім улюбленцем, який не хотів йти додому… У нього порвався нашийник і я не міг його забрати з проїжджої частини.

— А де зараз його нашийник…? — вирішила зайти здалеку, щоб уточнити всі деталі за раз. 

— В мене з собою, — ніяково промовив він та повільно дістав з кишені куртки…пояс. Добрячий такий товстелезний  пояс. — Не дивіться ви так на мене… Я — не божевільний! 

— Воно й видно, — буркнув слідчий. — Махати поясом як батогом на автівки… Що тут такого незвичного…?

— Вони могли збити мою маленьку Зефірку! — закричав містер Фол, з надією вдивляючись в моє кам’яне обличчя та милу посмішку. — І ви мені не вірите…? 

—  Чому ж я вам не вірю? — перепитала в нього. — Вірю! Ходімо, в лікарню й поговоримо з вами в зручному кріслі, за теплим чаєм.

— Не можу… — нахнюпив носа він та перевів погляд в сторону, ніби дитина яку змушували відірватися від друзів та йти прибирати свою кімнату. — Зефірка не пролізе у ваші двері…А вона за нами йшла всю дорогу від центральної площі! Як я її можу залишити? Ця безсовісна собака з’їсть мене, якщо я зайду туди. А потім ще й вас!

— …він мені так само казав і про машину… — втомлено потер чоло Айрон та примружився. Видно, ранішня мігрень так і не минула. Може по доброті душевній йому потім таблеточку дати від голови…? Хоча, за його буркотіння йому треба цією таблеточкою скоріше вже дати по голові. — Заходьте, містере Фол… У мене ще купа справ… 

— Але ж Зефірка…? — став впиратися чоловік, коли його слідчий м’яко став посувати до входу під мій ніяковий погляд. Нещасний так розхвилювався, що заплутався у власних ногах і впав прямо у дверний прохід.

Варто було мені блимнути очима, як з-за спини почувся глибокий низький гуркіт, подібний до грому. Мить, й величезна тінь стрибнула прямо до свого господаря, відштовхуючи нас на підлогу. Я не знаю якими чудесними рефлексами був наділений від природи Айрон, але цей нахаба схопив мою нещасну тушку в образі міс Айз та притиснув до свого тіла, рятуючи від удару об кахель. Від страху моє серце шалено забилося і я ледве втрималася, щоб не трансформуватися назад у своє тіло.

— Зефірка, ні! — гаркнув містер Фолс, поки я з шокованим поглядом визирала з-за плеча свого рятівника. 

Прямо над нами, виднілася величезна морда чорної собаки розміром з автівку. Її слина стікала по плечу Айрона на мене і я не знала, що було в цій ситуації гірше — розлючений гігантський пес, який думав, що його господаря образили. Липка слина, в якій можна було купатися. Чи те дурне відчуття, яке зародилося в мені від тісних обіймів з містером Айроном.