Розділ №5. Кармічний ляпас

Місцева лікарня була тим прекрасним місцем куди звозили всіх божевільних, починаючи від хворих магів які чхали силою, а закінчуючи просто душевно не стабільними людьми. В іншому житті я б ніколи не погодилась тут перебувати, тому що дивитися на летючі стільці, які періодично розліталися на шматочки, мені зовсім не подобалося. Ще більше не подобалося слухати крики менталів, які від свого дару отримали роздвоєння особистості. Але після довгих вмовлянь ба та знайомства з міс Айз, я все ж таки погодилася. Як ніяк потрібні були гроші. 

Міс Рубі у свої років п'ятдесят з гаком мала доволі гарний вигляд. Довге червоне волосся, багряні очі, худа статура. Але найголовнішим її досягненням був її характер. У будь-якій ситуації вона до всіх зверталася «Моя маленька бу-у-улочка» й спокійним таким тоном розповідала, що "оце" зовсім не проблема. А потім розповідала, що таке справжні проблеми. Й хоча через її сотні ментальних блоків та амулетів я не могла зчитати її пам'ять, але деякі моменти вона мені сама відкрила аби я могла гарно скопіювати її. 

І ось я сиділа в її кабінеті, закинувши ногу на ногу, коли несподівано відчинилися двері й чергова медсестра похапцем стала говорити:

— Міс Айз, ви мені терміново потрібні! — рішуче схопила вона мене під лікоть й стала тягнути на вихід. — Там слідчі везуть якогось психа, подивіться на нього, будь ласка! А то Корі дістає зі стелі чергового телепата, а мені терміново треба погасити літаючі стільці коло нього, поки вони не порозбивали все! 

— Булочка моя, я ж психолог, а не психіатр, — спокійно зауважила, коронним тоном міс Айз. — Чим я там допоможу? 

— Кому ви це розповідаєте? Ніби я не знаю, що ви з психіатрії перевелися в психологи ближче до пенсії. Хоча, якщо ви хочете самі лізти з вогнегасником на драбину — можемо помінятися! — бадьоро зауважила медсестра.  Е, ні! До такого я ще не була готова, тому схопила її під руку вже сама. — Як добре, що ви завжди готові піти на зустріч до своїх колег!

— А хто, як не я? — мило посміхнулася й поспішила до приймального відділення поки вона не передумала й це місце не спалили дотла. 

Варто було міс Грей піти рятувати нещасного мага, як я полегшено видихнула й насторожено сунулась до входу. Зустрічати хворих було всіляко краще ніж їх лікувати, й тим паче — ніж їх заспокоювати. “Чого там? Подивлюся на його відхилення, складу попередній анамнез зі слів слідчих та втечу собі й далі пити чай” — саме так я і думала, аж поки двері в лікарню не відчинились й переді мною не з’явився мій ранішній кошмар.