Розділ №6. Моя карма

В кімнаті повисла напруга. Я мовчки встала з нагрітого місця та стала приводити себе до ладу. Затримуватися ще довше не було сенсу. Цей чоловік хоч і був доволі добрим та вмів бути джентльменом, але на слова, певно, це вміння не розповсюджувалося. А я ані краплі не горіла бажанням вислуховувати подібне у свій бік. 

— Як ваша голова? — тихо запитав він, помітивши як я наморщила лоба від образи. — Більше не паморочиться? Нічого не болить? 

— Болить, — твердо мовила йому. Все ж таки варто було перетворитися на якогось чоловіка, щоб його зранку інфаркт схопив від розуміння, що він цілував бородача. — Ви мені телефон зранку розібрали на десятки деталей. А мені на роботу потрібно йти. Ще й виправдовуватися перед бабусею, чого це слухавку взяв якийсь грубіян. І доводити, що ми з ним не в стосунках. 

— Хочете, я зателефоную їй та скажу, що між нами нічого не було? — на мить розвернувся він у мій бік та зустрівся зі мною поглядом. З-за моєї спини прилетіла пряжка від ременя та м'яко опустилася на його долоню. — Чи давайте я мило побалакаю з нею про свої робочі будні, якщо вона вас буде змушувати познайомитися зі мною особисто. Повірте, через десять хвилин розмови вона благатиме вас сказати, що це була єдина наша спільна ніч. Тільки треба буде попередити, щоб вона завчасно випила якогось заспокійливого. 

— Ви погано її знаєте, — визнала очевидне, уявляючи її обличчя, коли вона почує ніби я переспала з першим ліпшим. Та вона мене закопає у вазоні з-під кактуса! А коли почує що я виявилася не в його смаках — помре вад сміху. Та прикопає там же ще й його. Окремо. На різних куточках балкона. Щоб окремо дивитися й окремо читати нотації, й періодично отрути підливати в один з горщиків. — Краще полагодьте нарешті мій телефон і я забуду вас у ліжку як страшний сон!

— Не такий вже  я страшний у ліжку, заради справедливості. Ще жодна жінка не жалілася, — байдуже промовив він, а мені раптово так захотілося зачепити його за живе. Влаштувати йому кармічний кешбек за те, що переживу з його милості найближчим часом. 

— А ви ведете книгу скарг та побажань зі своїми колишніми? — здійняла брови, складаючи руки на грудях, перш ніж нахабно оглянути вітальню в її пошуках. — Залюбки переглянула б рецензії. Хоча щось мені підказує, що я напишу там перший правдивий  відгук. Виключно в превентивних мірах. Щоб наступні нещасні знали чого чекати. 

— І чого ж їм варто чекати....? — загрозливо протягнув слідчий, складаючи мій телефон та повільно ступаючи впритул. Мої пальці потягнулися за своєю власністю, як він раптово нахилився ще ближче, завмираючи коло самого мого обличчя. — Можливо у мене мігрень і мені важко згадати що я робив уві сні, але я б точно не скористався вами. І точно не розпускав свої руки. 

— Що ви, містере...? — запнулася, тільки зараз розуміючи, що не знаю його імені. Хайлі Дарк — ти абсолютна дурепа. 

— Айрон. 

— Що ви, містере Айроне, — виправилася, видираючи телефон з його рук та посміхаючись професійною посмішкою психолога для особливо буйних. Благо, був подібний досвід роботи. — Ви дійсно не розпускали рук, тому що вони були зайняті.

— Чим же? — підозріло уточнив він, навіть не кліпаючи своїми очима.

— Обіймами зі мною та контролем вашої колекції ножів над моєю головою, — люб'язно нагадала йому про те, чому власне й виникла така ситуація. —  Розпускали ви виключно губи. На моїй шиї та на моїх губах. 

— Що ж. Навіть якщо це дійсно так, це був наш останній поцілунок, Хайлі, — виділив він моє ім'я яке почув від бабці. — Мене не цікавлять жінки. Особливо, такі як ви. 

— Розумію вас, — мило захилитала головою та пішла на вихід. Щось всередині вимагало дати йому добрячого ляпаса або ж зробити так, аби він пошкодував за свої слова. Тому я не додумалась ні до чого розумнішого, як завмерти перед виходом й додати:  — Не переймайтеся, містере Айроне. В наш час люди мають доволі широкі погляди. Жінки, чоловіки, альви, гноми, кракени, метаморфи — яка кому  різниця з ким вам подобається спати? Головне, щоб взаємно. А то збоченців на всіх вистачає. 

— Я не збоченець! — гаркнув він так, що всі металеві речі задрижали, в тому числі й мій телефон в руках. Щось всередині неприємно загуло, хоча й загрози я все ще не відчувала від нього. А моє чуття метаморфа мене рідко підводило. 

— Так, я пам'ятаю. Ви — мій особистий маніяк, — відповіла йому та все ж такий вийшла з його дому, закриваючи за собою тихо двері. 

 Сподіваюся, це була наша остання зустріч. Попри всю турботу містера Айрона, його безапеляційна лінь та нахабність викликали в мені щире бажання його чимось стукнути. Теж мені, “Не в його смаку”! Та якщо я захочу — я стану ким завгодно! Хай то його колишня, майбутня, або ж бос на роботі. Зупиняло лише виховання бабусі Сейн, яка зараз сидить певно у своєму улюбленому кріслі та нараховує мені додаткові відсотки за ранішню розмову. 

Цікаво, де ж я так нагрішила в минулому житті, якщо в цьому вимушена відпрацьовувати такий кармічний досвід? Сподіваюся, бабуся мене почує та погодиться на відпрацювання. Тим паче, що замовлень завжди вдосталь, а їй з віком стало все важче їх виконувати.