Розділ №5. Безсовісний слідчий

Тихе гудіння пробивалося крізь сон, ніби нав'язлива муха. Я сонно повернула обличчя ліворуч, відчуваючи на шкірі тепле повітря. Ніби якась собака лежала поруч та незадоволено бубніла мені в шию, очікуючи коли я нарешті отямлюсь. Щось важке причавило ноги так, що вони зрештою заніміли й поворухнутися було доволі важко. Я, грішним ділом, подумала, що все ж таки на мені вмостився якийсь великий домашній улюбленець, але  замість доброго пса збоку почувся сонний глибокий голос та авторитарний крик бабусі Сейн:

— Якого біса…?

— Саме так, “якого біса” ви дзвоните за дві години до будильника…? — почулося на задвірках свідомості, змушуючи нервово кліпнути. — До побачення...!

Десь збоку почулися короткі гудки. Моє око ледь розплющилося, намагаючись зрозуміти, хто ж це там такий безсмертний надумав скинути виклик ба. Але замість безсмертного поні, на моєму плечі лежав вчорашній недобитий слідчий та обіймав мене замість подушки. Його губи м'яко торкалися  ключиці, поки руки нахабним чином обіймали за ребра під теплою кофтою. Не встигла я розтулити рота, як телефон знову задзвенів й чоловік знову прийняв виклик на гучномовці:

— Хайлайн, щоб тебе! Це ще що за жарти такі?! — обурювалася бабця в слухавку, поки я подумки ховала себе та відспівувала у священника. Не те щоб я була хоч краплю релігійною, але в цей момент готова була повірити в бога. Проти цієї святої жінки не можна було йти ні в якому разі! Інакше це могло закінчитися летальним чином. Все ж таки колишня заступниця академії для метаморфів! — Думаєш, якщо замовлення скасували, можеш мені слухавку кидати? Безсмертне дівчисько! Та я тебе швидко впокою!

— Впокоюйте... — сонно пробубонів чоловік в мою шию, доки я молилася всім святим через ситуацію в яку потрапила. З неї дійсно станеться прийти до мене в готель та вбити. Хто-хто, а вона могла!  — У вас на це цілих три години, поки я не на роботі.  На добраніч… 

— Якого...?! — обірвався крик бабусі Сейн на півслові, а цей нещасний маг не додумався ні до чого кращого як розібрати й мій телефон на десятки частинок! І якби наді мною все ще не висіла чортова колекція нагострених ножів, я б відразу накричала на нього, а так, в цілях самозбереження лишень тихо констатувала факт, оцінюючи масштаби трагедії:

— Я. Вас. Вб'ю, — пошепки  зірвалося з губ. Мало того, що він скинув її виклик, та ще й нагрубив! Мені тепер щонайменше треба буде працювати весь день безплатно, щоб компенсувати їй витрачені нерви. Ця безсмертна жінка приймала вибачення виключно в грошовому еквіваленті. А я й так була винна їй купу грошей… 

— Вбивайте, — байдуже ляпнув слідчий, черговий раз розбираючи телефон на ще дрібніші частинки, а потім ніби зрозумів, що голос лунав з-під нього й злякано розплющив очі. На блідому обличчі нарешті з'явилася тінь усвідомлення й він підірвався з ліжка, благородно хапаючись за серце. — Так же й до інфаркту довести можна! Що ви піді мною взагалі робили?! 

— Страждала від вашої кістлявої туші, — незадоволено буркнула, здіймаючись на занімілі ноги. Все тіло ніби каток переїхав, як з ним взагалі його колишня дружина спала? Такий незручний, що жах… А, можливо, просто я занадто втомилася… — Спати з вами — не найприємніше заняття, якщо ви раптом не знали. 

— Ми переспали...? — сонно схопився маг за голову, а я лишень те й змогла зробити, що подивитися на нього як на бовдура. О це людина запрацювалася, щоб ні чорта не пам'ятати. — Зараз голова трісне...

— Так вам й треба! — буркнула йому, розпрямляючись. Кістки захрустіли так, ніби я старим дідом всю ніч підпрацьовувала. В могилі. — Спочатку затягнули в обійми, потім наставили на мене свої ножі, а потім ще й губами лізли. Маніяком ви мені більше подобались, чесне слово! 

— Та я як би... — розгублено дивився він на металеві речі, які все ще літали під стелею. Потім втомлено схопився за скроні й поставив все на свої місця. — Хай там як, мені шкода. Ці кляті метаморфи мені не дають спати вже котру ніч. От і "розслабився" вперше за довгий час. Вибачте, якщо я уві сні цілував вас. Я не хотів цього робити. Ви зовсім не мій типаж, насправді. І я й не думав, що…

— Не ваш типаж...? — вирвалося з мене пошепки, поки я праведно обурювалася подумки. Як спати на мені — то я його типаж. Як на шию свою слину пускати — то я його типаж. А як визнати, що йому це сподобалось — то ні…? Добре влаштувався, слідчий…  — Який же типаж тоді ваш? 

— Не переймайтеся, ви ніколи не увійдете в цю категорію, — сонно потер він скроні та поплентався до шафи за змінним одягом, поки я судомно хапала ротом повітря немов риба. 

Напевно, так мене ще ніхто не ображав. Сказати людині, яка буквально може стати ким завгодно, що вона не підходить зовнішністю. Я що, настільки потворна зі своїм обличчям, що він навіть не може визнати хоча б якусь базову симпатію? Чи це йому сон останні мізки розчинив? 

Теж мені мачо…! Он, як безсоромно скидає з себе сорочку та вдягає іншу на голе тіло. Навіть не допустив думки, що десь там за його спиною стоїть розлючений метаморф і прагне чи то облаяти його останніми словами, чи то увімкнути режим хаскі та додати головного болю на знак взаємної “симпатії”. Безсмертний…!